Пашинська Анастасія, 9 клас, КЗ «Ліцей "Науковий"»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гончар Валентина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року розділило життя мільйонів українців на “до” і “після”. Для мене це теж стало точкою неповернення. Я прокинулася того ранку з думками, що потрібно збиратись до школи, того дня була контрольна робота і я так не хотіла туди йти, але через декілька хвилин зайшла стривожена мама і сказала про початок війни. У новинах говорили про вибухи у великих містах, про вторгнення.

Світ, який здавалося був таким стабільним, звичайним і спокійним раптом зрушився з місця. Я зрозуміла, що життя більше ніколи не буде таким як раніше.

Наше місто було відносно спокійним, у нас не було прямих обстрілів, але моральний стан людей був дуже напруженим. Усі чекали: що далі? Кожен день починався зі стрічки новин і перевірки, чи все добре в рідних і друзів. Пам'ятаю навіть як перший раз почула гул сирени в нашому місті, на той момент я вважала це дуже страшним навіть не підозрюючи, що через три роки це буде для мене буденністю. Але навіть попри зовнішню тишу, всередині кожного з нас була тривога. Мене дуже вразило, як люди згуртувались.

У перші тижні я, як і більшість моїх одноліток, не знала, що робити. Я не могла суттєво допомогти чи приймати великі рішення, але мені дуже хотілося бути корисною.

Спочатку здавалося, що допомога - це щось велике, але згодом я зрозуміла: навіть найменші дії можуть мати велике значення. Разом із мамою ми долучились до волонтерства. Плели маскувальні сітки в школах, передавали допомогу у вигляді книжок, теплого одягу, їжі, сортували гуманітарну допомогу, а майже всі темні речі пішли на тканину для сіток які ми носили по школах.

Я писала листівки з написами “Повертайтеся живими” і вкладала в них свою віру, здається я написала під декілька сотень таких листів і в кожен вклала частину себе.

Пам’ятаю, як перший раз ми з мамою пішли плести сітки, там були різні люди, зовсім не знайомі, але кожен з нас хотів допомогти як міг, всі говорили один з одним, такі прості розмови давали багато підтримки. Кожен прийшов з одним бажанням - допомогти. Там я вперше відчула, наскільки об’єднуючою є сила добра. Одним із найсильніших спогадів стали вечори в чатах з друзями.

Ми підтримували одне одного, писали навіть коли не було що сказати: “Як ти?”, “Тримайся”, “Як вдома?”, "Я поруч". Ці прості фрази були нашою ниточкою безпеки.

Коли вночі чулися вибухи далеко за містом, ми писали одне одному одразу, ділились емоціями, страхами, навіть старалися жартувати і ділитись буденними новинами дня навіть коли це було не доречно, так просто було спокійніше, кожен з нас з різних куточків міста переживав одне за одного, ми не відчували себе самотніми мі були один в одного. Ця підтримка, хоч і віртуальна, давала силу прожити день.

Я пам’ятаю момент, коли дізналася, що мої знайомі з гарячих точок не виходять на зв'язок.

Ми познайомились на змаганнях по танцях напередодні того страшного, судного дня, я мала знайомих у багатьох куточках країни і не дивлячись на те, що ми не були близькі, я переживала за них як за рідних, тому що людське життя має найбільшу цінність в нашому світі. Після довгих днів очікування стало зрозуміло - ми більше не спишемось, не поговоримо, не обміняємось новинами.

Це був момент, коли все всередині опустилося. Було важко дихати, важко спати. Здавалося, що справедливості в цьому світі не існує.

Але саме в ці миті я відчула силу підтримки: друзі, мама - усі були. Я досі не хочу думати що сталось коли вони не вийшли на зв'язок, я досі сподіваюсь, що все добре. І буду сподіватися до останнього, тому що надія дає нам сили продовжувати жити і боротись. Були й моменти, коли здавалось, що я роблю замало. Я відчувала провину, що я засинаю в теплому ліжку в той час, коли хтось сидів в окопах лише заради того, щоб я і кожен українець прокинувся наступного ранку.

Порівнюючи себе з тими, хто на передовій, я почувалась безсилою. Але згодом зрозуміла: кожен має свій фронт. Хтось тримає зброю, а хтось - теплі обійми, слова, допомогу ближньому. І це теж героїзм.

Навіть якщо я просто заробила невеликий донат, відправила з татом пакунки з теплими речима на фронт - це вже дія. Якщо підтримала подругу, яка плакала - це вже допомога. У школі ми теж намагались діяти. Збирали пакунки для військових, влаштовували благодійні ярмарки, і робимо це досі, стабільно. Навіть учителі напочатку підтримували не менше інших, казали: “Це не просто уроки - це спосіб триматися разом”. Клас став маленькою родиною. Навіть ті, хто раніше не спілкувався, так чи інакше об’єдналися. Ця подія навчила мене дуже багато чому.

Я почала більше цінувати прості речі: спокійний день, живих близьких, вечерю з сім'єю, можливість ходити до школи і бачити друзів. Я зрозуміла, що допомога - це не лише гроші чи речі. Це - людяність. Це готовність слухати, тримати за руку, і просто бути поруч.

Я часто думаю про майбутнє. Хочу, щоб воно було світлим, мирним. І я вірю, що саме через допомогу, через єдність ми зможемо перемогти не лише ворога зовнішнього, а й страхи, байдужість, втому. Сила допомоги - у кожному з нас. Вона починається з маленького, але має неймовірну силу. Здавалося, що моя допомога - це крапля в морі. Але саме з крапель починається океан. І кожна добра дія має силу.

Я бачила сльози вдячності, чула щирі “дякую”, відчувала, як ми всі стали ближчими, кожен в нашій країні став однією великою родиною.

Можливо, колись я розповідатиму своїм дітям про ці дні. І скажу їм, що навіть у найтемніші часи були світлі люди. Що підтримка і доброта здатні бути куполом і опорою. Що вони теж можуть бути героями - не обов’язково зі зброєю, але з великим серцем і силою допомоги. Ця подія змінила мене. Вона зробила мене сильною, уважною, співчутливою. Я тепер знаю, що справжня допомога - це не разова дія, а спосіб жити. І якщо кожен буде допомагати хоча б одному - світ стане кращим.