Сагура Віра, група КПК-21, ДЗП(ПТ)О "Кропивницький професійний ліцей сфери послуг і торгівлі"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Криворучко Юлія Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Три роки – стільки йде повномасштабна війна. Стільки гинуть невинні люди, діти втрачають батьків, руйнуються рідні оселі. Стільки пройшло з моменту, відколи українці втратили надію на щастя. Так мені здавалося до того, як я познайомилась зі своєю подругою Настею; і вона розповіла мені свою історію.

Весна 2022 року. Вокзал у чужому місті, потяги, запах заліза та пилу, люди навколо - як тіні, з тьмяним поглядом, стискали в руках сумки та документи. Настя з мамою та молодшим братом щойно зійшли з евакуаційного потяга. Все, що в них було з собою, - пара рюкзаків, пакет із їжею в дорогу та невизначеність. Їхня квартира залишилася за сотні кілометрів. Будинок, вулиця, школа, друзі - все це ніби зникло в один момент, коли перші вибухи пролунали так близько, що тремтів посуд у шафі.

“Коли мама сказала, що ми їдемо, вона навіть не намагалася виглядати сильною. Її руки тремтіли, голос був напруженим, але я послухалася. Я також боялася. Навіть брат, якому тоді було всього вісім, раптом перестав вередувати”,  – розповідала вона.

Дорога зайняла понад добу. Вони не спали. Настя весь час дивилася у вікно потяга, намагаючись не заплакати. В голові крутилися думки: “Що буде далі? Куди ми їдемо? Нас приймуть? Нас зрозуміють?” Тоді вона вперше відчула, як це не мати ґрунту під ногами. Як це бути біженцем, переселенцем, “однією з тих, хто поїхав”. Коли вони стояли на вокзалі, було холодно, хоч весна вже настала. Її мама тримала брата за руку, а Настя намагалася тримати в руках себе.

Їх оточували десятки таких самих сімей: з дітьми, бабусями, тваринами у переносках. Ніхто не знав, куди йти. Ніхто не знав, із чого починати нове життя.

І раптом до них підійшла жінка. Проста, у теплій куртці, з трохи втомленим, але дуже добрим обличчям. Вона привіталася, спитала звідки вони та почула: “З-під Миколаєва. Тільки-но приїхали. У нас тут нікого немає”. Вона кивнула і сказала: “У мене є вільний куточок. Якщо потрібно, переночуєте. Я приготую суп, є чай. Все нормально, ви не самі”.

У звичайний час, можливо, вони відмовилися б. Адже стільки історій про те, як не можна довіряти незнайомцям. Але тоді вони просто пішли за нею. Бо вибору не було. Бо всередині хотілося вірити, що десь лишилися люди, здатні на просту доброту.

Її звали Олена. Жила в невеликій квартирі на околиці міста. Вона вже мала гостей - жінку з донькою-підлітком, теж із зони бойових дій.

Насті з сім'єю знайшли старий матрац, плед, нагодували гарячим супом. Ніхто не питав зайвого, не вимагав документів. Просто сказали: “У вас була важка дорога, та зараз ви в безпеці. Відпочивайте”. Ця фраза - “ви в безпеці” - наче зірвала з моєї подруги маску. Вона пішла у ванну й розплакалася. Беззвучно. Довго. Це були сльози страху, втоми, тривоги, але водночас і сльози полегшення. Стало зрозуміло, що не все втрачено. Що чужі люди можуть виявитися ближчими, ніж деякі знайомі. Що людяність – це не гучні слова, а теплий плед, тарілка супу та голос Олени.

Олена виявилася неймовірною людиною. Вона була вдовою вже як шість років, але залишалася сильною, була опорою для нужденних. Жінка майже нічого не питала, але завжди була поруч, якщо треба було виговоритись.

Вона допомогла нам знайти волонтерський пункт, де видавали одяг та їжу. Через кілька днів домовилася з подругою, яка поїхала за кордон, і знайшла Насті, її мамі та брату тимчасове житло, теж безкоштовно. Дзвонила, цікавилася, як вони влаштувалися. Коли в хлопчика піднялася температура, Олена поїхала з Настиною мамою до лікарні, бо вони не знали, де вона та як туди дістатися. Все це жінка робила просто так, бо не могла інакше.

Одного вечора, коли вони вже жили в тій тимчасовій квартирі, Олена принесла пиріг. “Просто спекла, подумала, що вам буде приємно”, - сказала вона.

А потім всі сиділи на кухні й говорили про майбутнє. Моя подруга спитала її, чому вона всім допомагає, чи не боїться? Адже їй також нелегко. Вона знизала плечима й відповіла: “Бо якщо ми перестанемо бути людьми, тоді вони перемогли. А я не хочу. Поки в мене є дах і руки, я допомагатиму”.

Ця фраза стала для Насті одкровенням. До війни вона, як і багато хто, жила у своєму світі: навчання, друзі, соцмережі. Вона не думала, що в когось може не бути їжі. Що хтось ночуватиме на вокзалі. Що найпростіше - доброта, підтримка, а чашка чаю може бути справжнім дивом.

Однак війна все змінила. І саме завдяки Олені вона побачила, що у світі є люди, які не просто живуть, а несуть світло навіть у темну ніч.

Пройшло багато часу. Настя із сім'єю поїхали далі, почали будувати нове життя. Та вона й досі розповідає, що пам'ятає смак того супу, запах пирога, Оленин погляд. Незнайома жінка стала тією людиною, яка змінила її сприйняття світу. Завдяки їй подруга почала більше помічати доброту, порядність, вчитися приймати допомогу, перестала вважати слабкістю потребувати інших. І навпаки – побачила силу в допомозі. Наша сила – у людяності. Вона не вимагає багато, але дає безцінне.

Саме такі моменти, як той, що подарувала моїй подрузі Олена, роблять нас сильнішими, згуртованішими. Вони допомагають вижити - не лише тілом, а й душею.

І тепер я точно знаю: навіть у найважчі часи світ починається з людей. З одного доброго вчинку. З одного “я допоможу”. І поки ці слова звучать - у нас є шанс. Україна має майбутнє!