Радченко Марина, 8 клас, Цимбалівська гімназія Старосинявської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лажевська Ніна Степанівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сьогодні мій погляд зупинив білий цвіт абрикоси, яка на новому місці в цьому році розквітла вперше, як ніколи. Цей чарівний цвіт, ніби говорить до мене: «Потерпи ще трішки. Скоро Перемога». Саме він, цей цнотливий колір навіяв мені спогади того дитинства, яке було у моєму найпрекраснішому селі Бугаївка. Мирні, радісні та щасливі дитячі роки, в оточенні казкових краєвидів природи, велика красуня-абрикоса, гойдалка – все в одну мить забрала війна. Вона відібрала все: спокій, мир, зруйнувала нашу родину.

Моє одинадцятиріччя розпочалось словами мами: «Прокидайся, донечко, – війна». Обстріли не вщухали, а ставали все сильнішими. Цей день, 24 лютого, назавжди розділив моє життя на «до» і «після».

Коли лунали вибухи, я не до кінця розуміла, що почалася справжня війна. У перші дні війни в бомбосховищі, коли російські снаряди падали на мою українську землю, кожна хвилина здавалася вічністю. Ми сиділи родиною, притулившись одне до одного, у повній темряві, прислухаючись до вибухів, молячись про життя. Навіть у ці найтемніші хвилини нас тримала віра, що ми виберемося, що буде ранок і ми побачимо мирне небо.

Та серед цього жахіття, яке оточувало мене, саме сила допомоги змінила мій дитячий погляд на світ. Люди, яких я знала, почали об'єднуватися.

Вони надійніше облаштовували сховище, підтримували одне одного, допомагали з їжею, ділилися останньою крихтою хліба. Для себе я зрозуміла, що чекати не можна, а треба - діяти. Моя перша думка була – як можу допомогти, адже я ще така мала? У ті дні я допомагала розносити хліб, ліки і навіть просто приходила до самотніх сусідів та намагалась якось розрадити їх, щоб відчули – вони не самі. Одного разу нам привезли молоко і мамі потрібно було рознести його. Я так старалась допомогти, бо розуміла, що тут є моя частиночка допомоги людям. Чи зможу забути я, як ми принесли сусідці молоко, а вона тремтячими руками брала його і дякувала, що не залишили її, а з очей капали сльози. Ці сльози...

Як боляче дивитись і сприймати реальність життя. Коли згадую то розумію, що це ж прості речі — допомагати, але наскільки вони важливі. Вони давали відчуття, що життя триває, що ми, люди, всі разом.

Я стала волонтером: пакувала з усіма гуманітарну допомогу, розподіляла її між людьми. Так, іноді мені було страшно, та поруч були завжди ті, хто не здавався, а дивився в перед, у майбутнє, ми ставали великою волонтерською родиною. Коли робиш добро, ти стаєш якимось іншим у цьому світі. Ці події змінили мене, моє життя, я стала сильнішою, дорослішою, навчилася цінувати такі прості, цінні речі для людини - мир, сім'я, родина, підтримка. Але найголовніше - я побачила, як багато важить допомога. Тут уже неважливо, скільки тобі років чи ким ти є. Якщо в тобі є серце, яке здатне співчувати, ти можеш змінити світ навколо.

Коли почали обстрілювати місто Вовчанськ, моє село Бугаївка, все частіше опинялося під обстрілами, ми розуміли – потрібно рятувати життя. Боляче покидати свій дім, улюблений куточок, старі фотографії і все своє дороге.

Евакуація з Вовчанщини залишиться, важким спогадом, який назавжди закарбувався в моїй дитячій пам’яті.  Новим нашим прихистком стало село Цимбалівка, що на Хмельниччині. Ми приїхали сюди виснажені, із кількома сумками та тривогою в очах. Люди відкривали свої домівки, ділилися речами, продуктами, теплом. Вони не питали – звідки ми і чому тут, просто допомагали. Цимбалівка стала для нас тимчасовим і теплим прихистком.

Тут я зрозуміла: гарячий чай у морозний вечір, тепла ковдра зі словами «Тримайся, усе буде добре» - і є допомога. Тоді ти сам навіть із розбитим серцем намагаєшся бути опорою для інших. Я ніколи не забуду ці дні – і доброту людей, які не знали нас, але прийняли - як рідних.

Довго сумувала за своєю Бугаївкою – за рідними стежками, за приємним запахом квітів біля бабусиної хати й за таким знайомим голосом сусідів.

Але з часом це маленьке село Цимбалівка відкрилося для мене по-новому. Тут усе було не так: інші звуки, обличчя, говір, ритм життя. Спочатку  це лякало, але потім я почала помічати маленькі радощі: світанки над полем, усмішки нових знайомих, тишу, яка лікує думки і душу. Ми садили квіти біля нового дому – ті самі, що були в Бугаївці. І щовечора, я відчувала, що спокій – це не місце де живеш, а стан серця і в Цимбалівці він нарешті поселився в мені.

Тут було спокійно – ні шуму, ні метушні, лише тиша, яка обіймала з ранку до вечора. Та допомога не закінчувалась.

Не знаючи нас, люди ставилися по-доброму: хтось приніс домашнього хліба, та підказав, де краще купити дрова, інший просто усміхнувся – і цього було досить щоб відчути себе рідною. Ця підтримка була тихою, ненав'язливою, але щирою. І саме вона допомогла мені не впасти духом. Кожного дня я знаходила нові причини бути вдячною: за спокійне небо, добрих людей, той дивний, але такий потрібний спокій, який прийшов у моє життя. З часом я почала садити дерева – кожне з них мало значення: абрикосу – як згадку про Бугаївку, вишню – спогад про бабусю, горіх – на честь тата, такого сильного і мовчазного.

Я доглядаю за ними з теплом та любов'ю, бо вони зберігають -  коріння роду.

Одного дня в нашій гімназії оголосили, що ми збираємо допомогу для військових. Учні одразу зацікавилися – кожен хотів зробити щось важливе. Приносили теплі шкарпетки, ліки, консервацію, малювали малюнки, писали листівки з побажаннями, коли одна з них повернулася - ми плакали. Дехто навіть ділився власними заощадженнями – мовчки – без зайвих слів. Я пам'ятаю, як плели маскувальні сітки. Ми стали не просто гімназією, а тилом, що робить все можливе і неможливе для своїх захисників.

Нас не залишають поза увагою різні волонтерські організації. Та найбільше: «Дякую» - хочеться сказати директору господарства Олександру Вікторовичу Слизькоухому, який надав прихисток не одній нашій родині, що тікала з Харківщини, а й десяткам інших сімей.

Тепер я знаю, що допомога – це не просто добрий вчинок. Це той промінчик світла, який проривається крізь темряву, це надія, яка підтримує нас, коли здається, що сил уже немає. І я щиро вірю: поки є люди на землі, які здатні ділитися теплом і добром свого серця – ми вистоїмо. Справжня сила – не в зброї чи владі. Вона – у допомозі. У готовності підтримати ближнього, простягнути руку тоді, коли тобі самому страшно. Ми незламні. І я вірю, що саме ця сила – сила допомоги – зрештою змінить світ.