Карук Марія, 9 клас, Стрийська гімназія №7

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чабанович Тетяна Ярославівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Вона нещадно увірвалася в дім кожного. Вона розділила наше життя на «до» і «після». 24 лютого – дата, що назавжди викарбувана у нашій пам’яті, день, коли усе змінилося. Це був спокійний ранок. Я прокинулася дуже рано. Щось в середині мене не дозволило продовжити солодкий сон. Раптом телефон мами задзвенів. Вона почула лише декілька слів і миттю встала з ліжка, почала збирати речі: документи, гроші, одяг.

Це була моя тітка, що жила в Миколаєві. Вона сказала: «На нас напали. Всюди літають ракети. Я не знаю, чи ми зможемо виїхати».

Тоді все здавалося нереальним, немов це був сон. Люди на вулицях метушилися, сідали в автомобілі і їхали до кордонів. Ми ж з сім’єю вирушили в село на краю Львівської області. Найбільше я боялася, коли почула звук сирени. На якусь мить мені стало важко дихати, проте згодом це пройшло. Два тижні ми були в селі. Все що ми мали з собою це документи, трохи питної води, гроші та деякий одяг. Весь той час ми перебували в моєї бабусі. Проте ми не мали достатньо теплого одягу, засобів гігієни тощо.

Саме тоді я усвідомила: наскільки важлива допомога. Люди з усього села ділилися своїми речима. Це були їхні чоботи, жилетки… Деякі діти дали свої іграшки для моїх сестер та інших дітей, що приїхали в село. Сусіди щодня приносили яйця, молоко і сир.

Всі ті дні я відчувала тепло і підтримку, але також величезний страх. Я дуже боялася, що мій дім може бути зруйновано і ми більше ніколи туди не повернемося. Сумні новини лише погіршували ситуацію, але я старалася не показувати своєї слабкості.

Через два тижні ми повернулися додому. Наступні дні були жахливими. Щодня лунала тривога, воїни поверталися додому на щитах. Мені дуже хотілося, щоб все це було просто нічним кошмаром, але така наша реальність.

Війна знищила багато домів, забрала безліч життів, але також вона показала справжню сутність людей. Вона розкрила всі карти – і ми зрозуміли хто насправді наші друзі.

Я вирішила, що хочу робити щось корисне, тому допомагала плести сітки, віддавала свої речі діткам-сиротам, а одного разу ми з моєю подругою навіть відкрили збір на ЗСУ. Я розумію, що мій вклад просто мізерний, проте це все-таки краще, ніж нічого. Я щиро вірю, що маленькими кроками і об’єднавшись, ми зможемо дійти до омріяної перемоги, і що кожна жертва була недаремна. Слава Україні!