Копп Анна, 10 клас, Черкаський державний фаховий бізнес-коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кабанюк Світлана Степанівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Для мене переломним моментом, тобто подією, що змінила моє шістнадцятирічне життя, стала війна. Виразно пам'ятаю той ранок четверга, коли я збиралася до школи, та раптом двері моєї кімнати відчинила мама з новиною, що розпочалося це жахіття... У той момент я не знала, що робити: просто стояла й дивилася мовчки на рідну людину, яка вже телефонувала батькові, який якраз в той час був на рибалці зі своїм товаришем. І він підтвердив інформацію про повномасштабне вторгнення «сусідів». Того дня пізніше до нас прийшли родичі, ми сиділи разом, мовчки дивилися телевізор, по якому крутили новини, й не знали, що сказати одне одному. У той момент я наче подорослішала не тільки фізично, але й психічно, знаючи, що це тільки початок, а далі буде…

Через декілька днів ми поїхали в село, думаючи, що так буде безпечнише. Там ми просиділи декілька тижнів і знову повернулися додому в місто.

Уже весною батьки прийняли рішення поїхати в іншу країну — Чехію, де проживала моя бабуся. Той момент був важкий для нас, особливо для моєї неньки, бо в неї на руках було двоє дітей: я, якій на той момент було тринадцять, та мій братик, якому було 5 місяців. Не зважаючи на власний біль, вона трималася, щоб під час збирання речей і в дорозі переконати нас, що все добре. Але в перший же день я заплакала, бо перебувала в чужій країні, на чужій землі, від цієї думки мені ставало тільки гірше. Мене всі переконували, що це не надовго, і це заради все задля нашої ж безпеки.

Через деякий час нас знайшла мила пара двох літніх людей, які мали на меті допомогти біженцям. У них був доволі великий дім у гарному селищі, із нами жила ще одна сім'я, тому від думки, що ми не одні, ставало легше.

Господарі іноді приїжджали до нас, ми могли разом повечеряти або просто про щось розмовляти на дворі або в будинку. Здавалося, що все іде не так погано, аж раптом дзвінок від тата, який повідомив нас, що наш найкращий друг сім'ї загинув, захищаючи нашу землю та волю. Тоді нам сказали, що він "безвісти зниклий", але і на сей час він "безвісти зниклий".

Мама лишалася сильною, знаючи, що її стан нам із братом відразу ж передається.

Нарешті на початку літа ми вже збиралися в Україну. Хоч ми і поверталися додому, смуток залишався, тому що покидаємо місце, де нам дали прихисток, де про нас піклувалися та дали відчуття безпеки, хоч і на деякий час. Ми були і є дуже вдячні цим людям! Насамкінець ми попрощалися із господарями, пустили сльозу не тільки від суму, але й від радості, що нарешті ми будемо вдома, у рідному місті. Цей досвід мене навчив тому, що потрібно залишатися сильним, не зважаючи на обставини, та що в світі є добрі люди, які завжди простягнуть руку допомоги. Нам треба вірити та ідти далі вперед!