Гонтар Надія Іванівна, вчитель, комунальний заклад “Харківська початкова школа №33”

“1000 днів війни. Мій шлях”

Вітаю, шановний читачу!

Я народилася у місті Горлівка, Донецької області, яке з 2014 року тимчасово окуповане. Після закінчення школи переїхала до Харкова та вступила до ХНПУ ім. Г. С. Сковороди на факультет початкового навчання, де точно переконалася, що професія учителя – моє покликання!

Важливим кроком у моєму житті було влаштування на роботу в школу, у якій я працюю вже сьомий рік учителем початкових класів та третій рік — на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи.

Якщо мій дорогий читач – колега, то він знає, що будні в школі пролітають швидко, змінюючи уроки святами та виховними заходами, екскурсіями, подорожами, навчальними проєктами та дослідами.

Так було і в моєму житті щасливого учителя, поки в двері вдруге не постукала війна…

Для кожного українця повномасштабне вторгнення є болем, який буде переслідувати все життя! Для мене – людини, народженої на Донбасі, 24 лютого стало другим нагадуванням про війну, яка на той час тривала в нашій країні вже 8 років.

Немає слів у нашій мові, щоб передати біль, страждання та страх, який був у душі наприкінці лютого. Але тоді вже я не була молодою випускницею школи, вимушеною покинути батьківський дім через війну — я була вчителем і зразком для моїх учнів та їх батьків.

Рішення було прийнято одразу – я залишаюся в Харкові! Попри страшенні обстріли, вибухи та ворогів на кордоні міста… Моєю задачею в ту мить стала підтримка моєї родини та родин моїх учнів.

За власною ініціативою я розпочала проводити онлайн-уроки через два тижні після початку повномасштабного вторгнення, оскільки не було розуміння, коли буде відновлений освітній процес.

Якщо ви запитаєте мене про страхи, ризики, сумніви — я чесно відповім: було це все! Але переді мною була і мета — навчити цих дітей, не дивлячись на всі вагання. Мета не лише учителя, а перш за все — патріота своєї країни!

Час летів, війна тривала, ми продовжували навчання в онлайн-форматі. Але мені було замало такої взаємодії! Не вистачало чогось, що об’єднувало б нас з учнями в позаурочний час. Тоді я зрозуміла, що хочу, щоб про моїх учнів — багато з яких були в Харкові та переживали разом зі мною жахи війни — дізналися в усьому світі. Щоб люди згадували Харків, Україну та нас, звичайних громадян.

Рішенням цього питання стала участь у міжнародному проєкті «Супергерої FAST». Мої учні з радістю долучилися, і ми почали свій шлях у проєкті.

Моє бажання здійснилося! Наша школа здобула міжнародну перемогу! Для маленької початкової школи із Харкова це великий здобуток!

Я пам’ятаю очі дітей, коли ми разом дивилися онлайн-нагородження — їх не можна описати словами. Ці емоції може відчути лише вчитель, який віддав справі багато часу, вклав в учнів свої знання, досвід та любов. Емоції нас переповнювали! Наша школа була на першому місці у світі, а наш клас посів третє місце серед усіх класів проєкту!

Участь у проєкті стала моєю маленькою перемогою, оскільки пізніше від організаторів я дізналася, що отримала нагороду FAST Heroes Awards 2023 у номінації Adult Advocate, а у 2024 році стала амбасадоркою проєкту у Харківській області. Та і на цьому ми не зупинилися — у 2024 році продовжили наш шлях та вдруге вибороли першість у світі!

Це важливо для мене та для моїх учнів, адже такі маленькі перемоги ведуть нас усіх до омріяної великої Перемоги!

Зараз, коли Харків знову щоденно потерпає від вибухів, ракет та кабів, я не втрачаю силу духу та продовжую навчати дітей, даючи їм по максимуму своєї любові, знань та віри у нашу Перемогу! Я не можу опустити руки, бо в моїх руках — майбутнє нашої країни, за яке наразі віддається найцінніше — людське життя!