Бойко Данііл, 10 клас, Комунальний заклад освіти "Нікопольський професійний ліцей" Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Канищева Інна Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мене звати Бойко Данііл Сергійович, я з міста Нікополь, яке вже третій рік перебуває під постійними обстрілами. З літа 2022 року наше місто щодня потерпає від ворожої артилерії, а відчуття небезпеки стало невід'ємною частиною нашого життя. Мій досвід – це лише один із тисяч у цій війні, яка змушує нас цінувати кожен день, витримувати всі випробування й не втрачати віри.

Один із найважчих моментів для нашого регіону настав у 2022 році, коли окупанти зруйнували Каховську ГЕС. Це означало не лише втрату води, але й цілий ланцюг нових випробувань.

Ми почали активно запасатися водою, намагаючись уберегти наші городи та врятувати хоч частину врожаю. Літо того року було, мабуть, найважчим у моєму житті. Кожен день був сповнений фізичної праці й небезпеки, але ми продовжували працювати на городах навіть після закінчення повітряних тривог. Ми знали, що врожай потрібно зберегти, адже це – основа нашого виживання в умовах нестачі продовольства.

Коли розпочався новий навчальний рік, я, учень восьмого класу, почав навчатися онлайн. Це було вимушене рішення, адже наше місто – в зоні бойових дій. В умовах обстрілів звичне шкільне життя здається чимось далеким і недосяжним.

Відсутність живого спілкування з однокласниками – це ще одна складність, з якою доводиться миритися, але водночас це новий виклик, який ми долаємо разом із моїми друзями й вчителями.

Зима також стала нелегким випробуванням для нашої родини. Ми не прикрашали ялинку, як це було щороку, адже війна змінила все. У 2023 році мені подарували фотоапарат, і я почав опановувати мистецтво фотографії. Це заняття стало для мене способом знайти трохи спокою й навіть певною мірою терапією – можливістю побачити світ через об'єктив, навіть у найскладніших обставинах.

Улітку я продовжував кататися на велосипеді та гуляти з другом, хоча через обстріли перебування на подвір'ї ставало дедалі небезпечнішим. Ніколи не знаєш, коли і звідки прилетить черговий снаряд. Проте ми знаходили час, щоб вийти, побачити одне одного й просто поговорити, бо ці миті дарують відчуття звичайного життя, яке нам усім так необхідне.

У 2024 році влітку перед нашим подвір’ям стався інцидент із ворожим дроном, який пошкодив наш паркан і вікна. Але навіть це не зламало нас.

Незважаючи на те, що наш паркан був увесь у дірках, та й у вікнах були різного розміру діри, ми продовжили цінувати те, що маємо, та проводити час з рідними і близькими людьми.

Ми вдячні Збройним Силам України, які день у день боронять нашу землю та дають нам надію на мирне життя. Незважаючи на всі труднощі, ми залишаємося незламними й віримо в перемогу.

Ці 1000 днів війни змінили мене, моє місто, мою родину. Але в цих складних умовах ми навчилися цінувати кожен день, кожну хвилину й кожен мирний ранок.