Стоянова Анастасія, 10 клас, ОЗО “Великодолинський ліцей №1”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чуприна Марія Прохорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Для кожного початок війни згадується як страшний сон, від якого мурашки пробігають по тілу. Той ранок, коли ти прокинувся від вибухів, залишиться в памʼяті назавжди. Я чітко памʼятаю ту ніч, я дуже погано спала і вирішила прийти до мами, тому що з нею завжди спиться краще, але на ранок ми прокинулися від дивних звуків, які сприйняли як далеко проїжджаючий поїзд.

Вже тоді в голові промайнули думки: «Невже це вибухи? В нас почалася війна? В нашій країні більше немає миру?». Відчуття тривоги і нерозуміння переважали над спокоєм. Ми почали обшукувати всі новини, обдзвонювати всіх близьких. Ніхто нічого не розумів, але у всіх було одне питання: «Невже це війна?». На щастя, мій мозок забув ці жахливі емоції в перші дні війни. Єдине, що я памʼятаю, я завжди себе переконувала, що буде мир.

До нас приїхала моя сестра, яка жила в місті, і разом, здавалось, було безпечніше. Але, не минуло й тижня, як біля мого будинку стається приліт… Цю жахливу ніч я запамʼятала назавжди.

Мені було дуже тривожно, і ближче до ранку, дивлячись у вікно, я бачу велику заграву… Потім чую свист, починаю будити сестру — і тут… великий «бабах». А в голові літають думки — я хочу миру! Тоді ще не були налаштовані тривоги, тому це було дуже неочікувано.

І ось ми біжимо до коридору, до нас прибігає мама, і ми вирішуємо, що треба йти до укриття, тому що береженого Бог береже. В куртках, з тривожним рюкзаком ми біжимо до укриття. Це був перший раз, коли я побачила укриття. Цього дня ми прийняли рішення переїхати до бабусі. Вона живе не так далеко від нас, але залишатися вдома, де поряд прилетіла ракета, було важко.

Саме тому весну я провела у бабусі, де ми часто чули ракети, літаки і дрони. В той момент я розуміла, що треба цінувати мир над головою, наскільки він важливий для людей.

Була у нас одна страшна і водночас кумедна історія. Моя бабуся вирішила, що їй терміново потрібно підрізати виноград, але в цей час починається тривога. Моя мама в паніці, всі бігом одягаються тепліше, бо в підвалі холодно, а бабуся все ще підрізає виноград. І в цей момент над сусіднім будинком пролітає ракета… Гул неймовірний, всі лягли на підлогу і закрили голову руками, але ж моя бабуся на драбині підрізає виноград. Всі шоковані, у непорозумінні, але бабуся вирішила, що нічого доречніше вона не може сказати, ніж: «Ну вона ж вже пролетіла, все добре».

Насправді ситуація страшна, але всі були в такому стресі, що будь-яка ситуація, де можна усміхнутися, здавалася виходом. Тоді я почала пробувати себе в новому хобі — робити прикраси з бісеру. Одного разу я вирішила зробити універсальні каблучки, прикріпивши до них записку, в якій було написано: «Слава Україні! Носіть із задоволенням!». Розкидала їх по селищу в таких місцях, як зупинка, дитячий майданчик, навіть віддавала в магазин, щоб їх видавали як бонус.

Мені було 13, і я вважала, що таким чином я зможу хоч якось підтримати людей. Тому що моя єдина мрія — це мирне небо.

Потім я повернулася додому, почала ходити до школи і допомагала плести сітки для наших військових. І кожен день у мене були думки про те, як добре жити, коли в країні був мир. Я з моєю родиною часто збираємо бокси з потрібними для військових речами. Я вважаю, що мир в країні — це найголовніше для кожної людини, тому що кожен день страждає наша нація.

В дитинстві при кожній можливості загадати бажання, наприклад, коли падала зірка або задути свічки, я загадувала тільки одне — це мир в моїй Україні.

Я бажаю миру всьому світу! Тому що те, що переживають українці кожного дня — нестерпно. І тільки зараз можна по-справжньому зрозуміти, що мир над головою — це найголовніша риса щасливого життя.