Назарова Ганна, 2 курс, ДНЗ "Бердянський центр професійно-технічної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабак Дар'я Ігорівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На початку повномасштабної війни мені було всього 14 років. Зараз мені 18 і я досі згадую той день, коли, замість того, щоб збиратися до школи, я дивилася новини та не могла повірити в почуте. Увесь день ми з батьками не могли знайти собі місця, боялися навіть лягти спати. Наступного ранку почулися перший відголоси вибухів.

Звук сирен по всьому місту підіймав волосся дибки. Я кожен раз надіялася, що це все просто поганий сон, що я прокинусь і все буде добре,  але я прокидалась і нічого не змінювалось.

З кожним днем я потроху оговтувалась, життя продовжувало йти. Згодом у місті майже не було людей та працюючих магазинів, майже, як у фільмах про апокаліпсис. Вибухи були все ближче, але ми вирішили залишитися вдома. Був момент, коли все стало трохи інакше, волонтери допомагали людям, які також залишилися. Кожен день вони забезпечували продуктами, водою, та всім, що було потрібно для життя. Це був, як промінь сонця крізь густі чорні хмари. Тоді в нас змінилась думка про навколишній стан. Ми вважали, що нікому немає діла до людей, які залишилися в небезпечних містах, у яких не було змоги виїхати.

Але виявилось, що ми помилялись. Було дуже приємно, що про тебе не забули, що ти важливий. В моїх думках було лише ‘‘дякую’’.

С того моменту моє сприйняття людяності в такий тяжкий для усіх час стало кращим. Війна забрала в нас домівки, близьких, але всі ми, попри все, залишаємось людьми. Людьми, які допомагають та потребують допомоги. Людьми, які йдуть на ризик аби врятувати чиєсь, тільки-но розпочате життя. Людьми, які докладали зусиль для того, щоб їх діти не бачили жаху, який відбувається навколо.

Моєму брату в цьому році буде 4. Він не знає, що таке життя без війни.

Дуже боляче дивитись на його очі, переповнені страхом, коли знову близько летить ракета або чути гучний вибух. На жаль, він це все бачить, якби того не хотілося. Але були й моменти, коли він просто вже не звертав уваги.

Інколи ми збирали якийсь одяг, іграшки, засоби гігієни для людей, у яких війна забрала все. Було дуже шкода бачити босих та брудних дітей, які стояли біля свого зруйнованого будинку, який все ще намагалися загасити.

Ми з друзями навіть робили збір коштів та одягу для тих бідолашних людей. Це дуже вплинуло на їх подальше життя, бо з кожного потрохи ми заробили доволі велику суму коштів. Сім’ї вистачило на знімний будинок, теплий одяг та їжу. Було дуже приємно від самих себе, що ми допомогли комусь, і від цього їх життя трохи покращилось.

Хоч це і радісні моменти, але все ж війна йде далі. В нашому місті все ближче було чути вибухи. Вночі "шахеди" пролітали над  будинком і ми просто молилися, аби не впав до  нас. Через деякий час він падав посеред міста, або в багатоповерхівки.

Перший раз, коли чули його, ми думали, що це просто хтось їде на мопеді, але коли почули вибух, зрозуміли, що це не так. Кляті росіяни просувалися все далі, було дуже страшно, що скоро ми будемо в окупації. В соцмережах розказували багато історій про те, як вони знущаються з цивільних людей. Чоловіків розстрілювали, жінок гвалтували, дітей просто викрадали. Це дуже страшно.

Через цю війну люди не можуть спокійно жити.

Переїжджають з будинку в будинок, не мають змоги нормально працювати, зробити документи, паспорт також велика проблема, бо все не працює, або працює в інших містах, куди поїхати просто немає змоги. Жити зараз дуже важко. І через це все, я, на жаль, не пам’ятаю життя без  війни...