Грибко Лариса, вчитель, Козацький ліцей Новокаховької міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок, 22 лютого, 5 год. Палає на лівому березі Дніпра. Мозок пульсує - що це? Аварія, пожежа, нещасний випадок… Свідомість уперто відганяє думки, що це щось глобальне. Зараз усе закінчиться. ВІЙНА! Ні, не може такого бути. Адже 21 століття…люди можуть домовитися без насилля. Ми цивілізована нація…Вмикаю телебачення, а там ніби лезом по серцю, чую про незаконне вторгнення країни-сусіда.

Що робити, куди бігти зі своєї землі? Як покинути дім, збудований своїми руками, сад, виплеканий з любов’ю, могили багатьох поколінь? Питань океан, відповідей-нуль.  

12 година. Намагаюсь розігнати думки відчаю, йду на подвір’я. У небі зграя військових гелікоптерів над електростанцією. Вдивлюсь, можливо, наші. Ні, бачу червоні зірки на борту. А вулицями вже рухається ворожа техніка з червоними прапорами.. Чому їх ніхто не зупиняє? Знову питання без відповіді.

Прибігли родичі( вони жили біля траси, по якій вже їдуть танки), треба щось робити.

16 година. Інстинкт самозбереження підказує, треба шукати укриття. Готуємо підвал. Теплі речі, ліки, їжа, вода. Син на руках спускає хвору бабусю, чоловік скидає лопату і сокиру(питаю, навіщо) Відповідь приголомшує: якщо засипле, є шанс відкопатися.  Розум вперто не хоче сприймати жорстоку правду.

20 година. Перша ніч у підвалі. Іде бій. Здригається землі. Горять хати на крайніх вулицях. Молюся. Невже це кінець? Можливо, кошмарний сон. Зараз розплющю очі і буде мир.

Ранок, 23 лютого. Найдовша ніч у моєму житті минула. Усе, геть паніку! Треба зібрати усі сили і жити далі. Як допомогти і підтримати інших? Прийшли люди із крайньої вулиці (для них ця ніч була ще пекельнішою). Пропоную пожити у нас. І ось будинок перетворюється на гуртожиток. Декілька ночей у підвалі. Рятують слова підтримки і допомога один одному. Світла немає, магазини не працюють. Місцева влада намагається організувати підвіз хліба.

Тільки, стоячи на холоді, по декілька годин за буханцем хліба, розумієш його цінність.

Розподіл обов’язків допомагає підтримувати емоційну рівновагу. Люди розкривають свої найкращі риси- і це найцінніше. Починається життя в окупації. Чоловіки відновлюють електрику. У соцмережах створюємо групи підтримки: ділимося ліками, продуктати. Люди, оговтавшись від обстрілів, вийшли на вулицю. Частина людей через численні блокпости виїжджає на підконтрольну територію.

Ті, що лишилися, доглядають за будинками, годують тварин. Люди стають, як одна сім’я. І це- найвища цінність.

Нова влада впроваджує свої закони. І ось тут проявляється позиція односельчан.  Деякі вважають, яка різниця, яка мова, яка влада, аби гроші платили. Серце радіє, що таких меншість. Ось як проявляється ДНК українця: працювати на їх режим люди відмовляються. Прапори і вишиванки ховають, як найцінніший скарб. Найсміливіші, навіть, намагаються вести діалог з окупантами.

Незламні- ось наше гасло. Влада вперто закликає йти працювати вчителів до школи, обіцяючи «золоті гори». Але більшість відмовляється. Продовжуємо працювати в українській дистанційній школі, не зважаючи на агітацію і обшуки. «Що нас не вбиває, робить сильнішим»-говорить народна мудрість.

Дев’ять місяців окупації. Довгоочікуване 12 листопада 2022. Українські солдати у селищі!!! Визволителі! Усі, хто лишилися, всіма силами допомагають: готуємо їжу, надаємо житло. Але знову починається пекло: щоденні обстріли, КАБи, шахеди. Треба виїжджати.

Але ВІРА жива, НАДІЯ не вмирає! Воїни Світла переможуть! Україна -понад усе!