Мацько Зоя, вчитель, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Київ - місто, де літають літаки... Точніше, літали до 2022 року. Нині місто лишилося безкрилим. Як і вся Україна. Пам'ятаю, як ми з дітьми були на екскурсії в Києві, як я сама прогулювалася вуличками древнього стольного града, а в небі розрізали хмари своїми вільними крилами красиві літаки. Це було раніше. Зараз все не так... На жаль, вороже вторгнення перервало також і політ легендарної української "Мрії".

27 лютого 2022 року ворожі війська атакували з повітря Гостомельський аеропорт на Київщині і назавжди перервали політ «Мрії»... Але не хочеться казати "назавжди". Адже, ніколи не кажи ніколи!

Гостомельський аеропорт був стратегічним плацдармом. Ворог всіляко намагався захопити його, аби підібратися ближче до столиці України. І зокрема, ворог знищив найбільший і найпотужніший транспортний літак у світі. Цей літак став символом миру, взаємодопомоги й підтримки. Адже в останні роки він брав участь у гуманітарних місіях країн світу. Таким чином українська "Мрія" об'єднала світ у справі забезпечення миру та взаємодопомоги. А після початку великої війни в Україні вже весь світ об'єднався заради допомоги цій землі, де народилася велика "Мрія". Тепер вона - лише в наших спогадах і на численних відео. Але я вірю, що колись все зміниться.

Я маю мрію, щоб українські літаки знову піднялися в мирне українське небо. І можливо, наші майстри відродять легендарний літак "Мрія". І він знову дивуватиме увесь світ.

Це мрія мільйонів наших громадян. Я дуже люблю творчість народного артиста України Віктора Павліка. У нього є прекрасна пісня "В Борисполі", написана автором Сергієм Лазо. Ця пісня дуже красива і романтична. Вона про кохання. Однак сьогодні в кожній пісні чується зовсім інше. І небо, в яке вчора задивлялися закохані очі, нині це небо, в яке дивляться очі, повні сліз... Це небо, яке має бути мирним. Заради наших дітей, які народжуються від великого кохання.

Наші діти завжди з захопленням дивляться в небо, коли летить літак. На жаль, в перші дні війни, дивитися в небо було страшно. Адже там літали ворожі літаки.

Діти сиділи в холодних підвалах, адже на вулицях і в будинках було небезпечно. Я пам'ятаю, як побачила в небі повітряний бій. Я бачила нашого літака, який летів, потім випустив ракету і повернув та полетів далеко за горизонт. Було моторошно спостерігати за цим. Я на власні очі бачила випущену ракету, яка летіла і лишала після себе слід. Спочатку було дійсно страшно. Але згодом ми звикли до цього, а ось наші діти - вони не могли звикнути. Для них це було дуже велике випробування.

І зараз, хоч уже минуло три роки, діти не можуть звикнути до цього і щоразу здригаються, коли оголошують тривогу.

Так хочеться вберегти наших дітей від усього поганого. Так хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Ця страшна війна, що принесла всім стільки болю. Щоб усе було добре. Щоб діти, які нині за кордоном, повернулися. І щоб більше ніхто не бачив у своєму рідному небі ворожих літаків. Щоб там літали тільки наші літаки, а ми подорожували на них світом. Щоб діти мріяли про небо, і їх мрії втілювалися в життя.

Моя знайома Ніна з дитинства мріяла бути стюардесою. Її притягувала ця особлива романтика. Ця особлива форма одягу і можливість спілкуватися з людьми, служити людям.

Вона завжди наводила приклад з одного американського фільму. Молодий чоловік приходив щоночі на станцію обслуговування. Там він спілкувався зі старшим чоловіком, який давав йому уроки мудрості. Юнак не міг заснути. Його мучили думки, він не міг зосередитися на важливому. Однак, повен гордині, він не завжди готовий був чути правду, яку йому прямо в вічі говорив чоловік з висоти прожитих літ. І одного разу між ними зав'язався гарячий діалог.

Хлопець випалив: - Якщо ти такий розумний, чому працюєш на заправці?!- Це станція обслуговування. Ми пропонуємо послуги. Немає більш високої мети. - Ніж заправляти автівки?- Служити людям!

Ось і моя знайома Ніна завжди мріяла служити людям.  Вона прагнула стати членом найкращої команди і подорожувати світом на борту літака. І ця мрія здійснилася. Вона завжди всім говорить: "Мрійте і дійте! Мрії здійснюються. Стукайте і вам відчинять. Одна з десяти дверей обов'язково відчиниться. Я - яскраве підтвердження цьому".

Ніна піклувалася про пасажирів, як, здається, ніхто інший. Вона знала всі деталі цієї професії і робила все можливе, аби політ був для людей незабутнім і максимально комфортним.

І люди казали їй: "Таких, як Ви, більше нема ніде!" Вона не любить, коли її хвалять. Але це ж не просто похвала - це відгук на її роботу. Отже, вона все робить правильно. Її батьки і її маленька донечка пишаються нею. Коли почалася війна, Ніна полишила роботу, бо треба було рятувати доньку. Вона виховує її сама, тож уся відповідальність у ті тяжкі хвилини була на ній. Жінка покинула квартиру в столиці й поїхала до батьків у село.

Саме тут, на окраїні її рідного села, згодом сталася трагедія, яка назавжди буде в її пам'яті. Тут у повітряному бою загинув відважний захисник України, військовий льотчик, Герой України.

Ніна пам'ятає той страшний вечір наче вчора. Коли над селом відбувся бій і літак нашого захисника був збитий. Ніна разом з односельцями кинулися до місця трагедії, сподіваючись, що пілот живий. Але, на превеликий жаль, відважний воїн загинув. Він загинув сам і врятував жителів кількох сіл. Пілот не катапультувався. Він повів літак на безлюдну територію за селами, аби вогонь палаючого літака не звалився на оселі місцевих жителів. Наш воїн підбив ворожий літак, і його бойовий винищувач МІГ-29 прийняв на себе удар ворожої ППО та загорівся.

І сьогодні місцеві жителі розповідають ту страшну картину - все неосяжне поле, де впав літак, горіло небаченим доти вогнем.

Вони не можуть уявити, що було б, якби мужній воїн не відвів свій літак від їхніх будинків. Лихо було б великим. Йому було лише 27. Назавжди 27.  Ця історія в пам'яті Ніни й сьогодні. Вона часто приносить квіти до встановленого на місці меморіалу загиблому героєві. І виховує донечку, вчить піклуватися як про живих, так і про померлих.

Віримо, що вже незабаром небо над Україною буде мирним. У наше небо знову піднімуться літаки. Ніна повернеться до своєї роботи. А Бориспіль знову асоціюватиметься з історією закоханих.

Хочу перефразувати слова з пісні Віктора Павліка і присвятити їх миру:

В Борисполі - безхмарно, сонцем мічено,

Той самий рейс і аеровокзал.

Я знав, що із війною вже покінчено.

Тепер я це вже точно, точно знав!