Рудська Варвара, 11 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна для мене та моїх рідних почалася ще у 2014 році. Я маленька дівчинка, ще мало чого розуміла… Але в моїй пам’яті назавжди закарбувався гучний шум від гусениць танка, який їде центром мого рідного міста Донецьк. То був літній вечір,  ми з батьками прийшли з прогулянки. Я плакала, бо дуже сильно злякалася. Саме тоді, мої батьки прийняли рішення, що у місті стає дуже небезпечно і треба кудись вибиратися.

На той момент в країні не було глобального сприйняття, що йде війна. Про централізовану евакуацію не йшлося взагалі. Мої батьки шукали кілька днів перевізника, щоб безпечно покинути місто.

Обтяжуючим фактором ще й було те, що ми хотіли забрати із собою котенятко, яке мама знайшла на вулиці та принесла додому, бо мало хто хотів везти ще й кішку… Але знайшовся один молодий хлопець, який взявся допомогти за невеликі кошти, бо сам тільки но вивіз своїх рідних, якраз туди, куди й ми хотіли виїхати. Зібралися ми дуже швидко, бо ніхто не думав, що їдемо на довго. Мені мало що пояснювали, але я знала, що ми їдемо у рідне місто мого тата. Дорога була важкою та довгою. До початку воєнних подій від Донецька до Дружківки ми їздили легко й швидко, за годину вже там. А зараз нас везли, якимись околицями, довго та місцями дуже страшно. Мама вмовила мене поспати. Дорога була довга та виснажлива, але ми все ж виїхали.

Пам’ятаю, як я пішла у перший клас, мені все було незвично. Маленьке містечко, майже всі незнайомі для мене люди, діти, але все було чудово, а головне спокійно.

Я не відчувала різниці між собою та іншими дітьми у школі. В мене поступово з’явилися друзі. Все було добре. Далі життя почало набирати обертів, я дорослішала, навчалася, займалася танцями, наша родина стала, ще більшою. Через роботу батьків ми переїхали у більше місто - Краматорськ. Але знову в наше життя ввірвався дух війни у лютому 2022 року… Пам’ятаю вечір 23 лютого: було вже темно, тато забрав мене з танців і ми разом йшли додому. Я просила, щоб залишилася наступного дня вдома, бо не хотіла писати переказ з української мови, але батько переконав, що треба йти.

Ранок 24.02.2022 року почався з гучних вибухів, вже на цей раз вся країна була охоплена новинами про введення воєнного стану. В мене був шок.

Запитала в батьків, що ми будемо робити цього разу, але не почула відповіді, бо вони самі розгубилися. Із кожним днем ставало все небезпечніше знаходитися у Донецькій області. Але цього разу вже була оголошена евакуація. Людей, які хочуть покинути місто було дуже багато, всі мої подружки із батьками виїжджали. От і мої батьки вирішили, що й нам треба виїхати. Коли ми почали збирати речі, мама розмовляла зі своєю подругою, яка вже давно на заробітках за кордоном, але її 3 сини, яким 14-17 років, досі залишалися в Костянтинівці разом з бабусею.

Почувши, що наша родина планує їхати, вона попросила, щоб ми допомогли її хлопцям приїхати до неї. Ми погодились.

Я на все життя запам’ятаю 8 квітня 2022 року. Чудовий, теплий ранок, ми приїхали до вокзалу, було дуже багато людей. Всі почали чекати потяг на вулиці, але волонтери, які організовували евакуацію, сказали, що ми можемо зайти в середину. Приїхали хлопці, тепер ми очікували всі разом. Я з мамою вийшли, щоб взяти чай, який роздавали в наметі на вулиці. Ми повернулися і середній син маминої подруги – Артем також вийшов, але він дуже довго не вертався, напевно познайомився з кимось у черзі… Як тільки мій тато зібрався йти по нього, почувся дуже гучний вибух. Ми всі впали на підлогу. Лежу, підіймаю очі, щоб щось побачити. Стовп пилюки, чи диму, одразу, навіть, не зрозуміла, що то за вікном. В голові туман, навколо плачуть діти, хтось гукає свого чоловіка і стільки не зрозумілих звуків…

Я не встигла зрозуміти, коли тато побіг шукати Артема. Мені досі страшно уявити, що йому довелося бачити на вулиці під час пошуку, бо там було стільки людей, а скільки з них було поранено, а скільки загинуло?

Я, мама, брати та хлопці в цей час йшли за волонтерами, які вели нас у ДК, який знаходився в 5 хвилинах від самого вокзалу. Велика, світла і неймовірна будівля, тепер була напівзруйнована і це все через ракету із надписом «за детей», яка приземлилась перед нею. Складно згадати, що і як було потім, але наша родина разом з хлопцями були у нас вдома. Артема знайшли за допомогою поліції і вони повідомили, що він зараз перебуває в лікарні через травму ноги.

Наступного дня ми виїхали з міста із волонтерами на автівці. Дорога була важка, але ми вже це пережили.

Артема на швидкій перевезли до Дніпра, а потім у Львів, де до нього приїхала мама. А двох його братів ми довезли до м. Рівне, де вони зустрілися із своєю тіткою та поїхали за кордон. А нашій родині допомогли родичі, які приїхали сюди раніше, щоб знайти де жити та влаштуватися на новому місці. Зараз все добре – хлопці навчаються в Польщі, а я закінчую одинадцятий клас. Мені страшно уявити, що  з ними зараз було б, якби наша родина не погодилась допомогти.

Також, я й досі захоплююсь своїм батьком, який до останнього шукав Артема – зовсім чужу для нього дитину.

Ця подія є для мене наглядним прикладом того, що самому впоратися в скрутний час майже неможливо. Не треба боятися звертатися по допомогу, а особливо відвертатися, коли про неї просять. Я розумію, що це може бути важко, але це – прояв людяності. Кожному варто подолати байдужість в собі, зняти рожеві окуляри та подивитися на те, що зараз відбувається. Війна ніколи не закінчиться, якщо українці і надалі будуть робити вигляд, що є чужими один для одного.