В окупації жити було дуже важко, бо люди не могли навіть вільно ходити по селу. Але коли почались обстріли, Аліна не витримала і виїхала разом із донькою і онуком

В перший день війни була тривога, але ми думали, до нас не дійде, що російських окупантів зупинять. Переживали, тому що діти, сім’я. За рік до війни в мене помер чоловік, було дуже важко. У мене дочка і онук, ми без чоловіків. Доньчин чоловік в Польщі, він собі знайшов другу жінку, ми залишилися самі. Пенсії немає, бо в мене немає стажу, живемо на гуманітарку і виплату дві тисячі. Чекаємо, як звільнять нас, повернемося додому, якщо вціліють будинки наші.

В перший день війни я поїхала в магазин і закупилася. В аптеку теж поїхала. Були дуже великі черги, але купила ліки, бо я діабетик і гіпертонік, мені ліки необхідно. Мені їх вистачило, поки ми виїхали в Кривий Ріг. 

Ми живемо у приватному будинку біля ринку. Я була з онуком надворі, коли ракети прилетіли на ринок. 

Той вибух здавався в мене над головою, я злякалась за дитину. Добре, що ми були під навісом, і всі осколки на нас не попали. Після першої ракети ми встигли в хату втекти і перебували там. 

Страшно було проходити пости. Вони там дивляться і чекають, щоб запитати, куди ти йдеш і чи ти тут живеш. Одного разу в неділю я пішла в церкву. Зупинили мене і запитали, чи я тут живу. Я сказала: «Так». – «А куди ви йдете?» Я сказала: «В церкву». Він подивися уважно, потім сказав: «Ну, проходьте». Назад йшла, то мене не зупиняли, але страшнувато було, звичайно. 

Коли збиралися їхати, ми тоді не знали, куди, і де будемо. Я подзвонила до двоюрідної сестри. Вона мені сказала: «Почекай п’ять хвилин, я тобі передзвоню». Подзвонила і каже: «Їдьте в Кривий Ріг, моя подруга вам дасть квартиру». 

Проїхали дев’ять постів нормально, а на десятому нас трішки затримали, бо у водія не було військового квитка і росіянин не повірив йому, що той не воював, - сказав, щоб повертались додому. 

Я людина віруюча, стояла молилася і просила Бога. Тоді підійшов другий військовий, щось йому сказав, і той віддав паспорт водієві, сказав: «Їдьте», і ми поїхали.

Тут вже була в нас квартира, слава Богу. Хазяйка нам дала однокімнатну квартиру, платимо тільки комуналку. Сестри мені помогли трішки, а так більше не було куди їхати, рідні немає. 

Ми чекали завершення війни то влітку, то на кінець осені, а тепер - не знаю. Я думаю, що в Бога свої плани, тільки від нього все залежить, а нам треба чекати і молитися. Хотілось, щоб це було швидше, бо хочеться додому.