На самому початку війни Яна з чоловіком сподівались, що все швидко закінчиться. Але росіяни поступово і наполегливо знищували Оріхів, і їм з дітьми довелось виїхати

У мене є чоловік і троє діток. До війни жили, була робота, все було добре. Ми намагались заробляти, думали про майбутнє. 24 лютого все обірвалось. 

Пам’ятаю, як прокинулась  і побачила новини, що йде обстріл по всіх містах України. В Оріхові на той момент була тиша. Чоловік подумав, що постріляють тільки по базах, полякають нас, і на цьому все закінчиться, до Оріхова точно нічого не дійде. Я не вірила, що це буде такими масштабами йти по життю людей. Далі почали бомбити не тільки по базах, а й по житлових будинках. Тиждень ми сиділи терпіли, і почало в Оріхові бахкати. Біля нас поруч населені пункти, де вже були активні бойові дії. Ми злякались, бо в нас маленькі діти, і потрібно бігом тікати.

Мали надію, що все закінчиться швидко, але виявилось навпаки: росіяни не дали нам залишитись в нашому місті, перечекати і добути до кінця війни. Ми виїхали з нашого містечка маленького, переїхали на інший бік Запорізької області до родичів чоловіка. Ми бігом забрали речі, які були потрібні, і виїжджали зі сльозами на очах: раптом це назавжди. Покидали батьків, я своїх, а чоловік своїх. Ми виїжджали, а вони залишались. 

Проїжджали блокпости, переїзди, багато військових було, вони казали, щоб не переживали, що вони їх не пустять, а якщо пустять, то відіб’ють.

Слава Богу, що ми виїхали. Місто було не окуповане, але розбите вщент.  Ми переїхали до батьків, тому що в них був дуже хороший підвал. Багато родичів приїхало до них. Потрібно було зробити світломаскування, і діти маленькі дуже злякались. Потрібно було спускатись у підвал, це було страшно і холодно. Нас було багато, а підвал невеликий. Я перший раз спустилась, потім зрозуміла, що краще буду сидіти в хаті. Я стояла в коридорі, було дуже страшно. Родичі швидко поїхали, бо стало тихіше. Ми поїхали в Запоріжжя і не знали, що в наш двір був приліт. Вікна вилетіли, дах і сарай знесло. Чоловік їздив в Оріхів, щоб забрати речі і бачив на власні очі, що там відбувається.

Через тиждень ми разом з родичами виїхали до Болгарії. Два з половиною місяці сиділи там і мучились, тому що дуже хотілось додому. Ми поїхали туди самі, не по програмі. Самі найняли житло. Все було дуже дорого. Курортне місто, в якому було зачинене і нічого не працювало. Продукти не зрівняти з нашими українськими - все штучне і дорожче, ніж у нас. До 1 травня була зима - ми в зимовому взутті ходили і в зимових куртках. Хотіли по програмі потрапити, але  у нас двоє маленьких дітей, і ми в готель боялись переїжджати, бо там харчування погане. 

Ми повернулись до Запоріжжя. Наймали квартиру, але було дуже дорого, тому що вся область сюди переїхала. У чоловіка немає роботи. Поки що сидимо тут, нам вистачає виплат і заощаджень, що назбирали. 

Все перевернулось з ніг на голову, я живу одним днем тепер. Війна лишила нас всього: житла, роботи, сенсу життя. Радіємо, що зранку прокинулись. Роботи у чоловіка немає,  дякуємо за грошову допомогу ВПО і гуманітарну харчову допомогу. А ось одяг для дітей – це вже проблема. 

Я сподіваюсь, що війна закінчиться до наступного літа, і все у нас буде добре. Хочу в майбутньому такого життя, як у нас було до війни.