Олійник Лука, 8 клас, Комунальна установа Сумська загальноосвітня школа I-III ступенів №18 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Литвинова Євгенія Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Тема конкурсного есе, як на мене, доволі непроста, особливо в такий надскладний час для українців. Мабуть, твір повинен бути про Збройні Сили України, волонтерів, державних діячів, блогерів... Але в моєму житті за останні роки найважливішою подією, за яку я не перестаю дякувати батькам, стала поява мокрого собачого носа.

Коли розпочалася ця жахлива війна, я подумав, що важко тепер чекати чогось приємного й обнадійливого в житті. Вона затягувалася – і мій душевний стан, думки ставали все більш песимістичними. На нескінченні тривоги, вибухи я реагував досить гостро, ставав дратівливим, майже втрачав бажання вчитися.

Здавалося, що все погано й майбутнє відчувалося безрадісним. Не знаю, як я витримав би ці випробування, коли б не мій друг, подарований батьками.

Наша собака Кіра з’явилася вдома майже після зняття блокади рідного міста Суми. Я тоді не одразу зрозумів: навіщо, для чого такий подарунок і чи є він своєчасним. Адже батьки багато років поспіль відмовляли в проханні завести собаку. І ось у такий важкий час мама принесла додому маленьке щеня лабрадора – Кіру. Зрозумів мету – дуже швидко. І вдячний батькам за це. Це був тонкий розрахунок: у моєму житті з'явилася істота, яка безкорисливо любить мене, не зважаючи ні на що, і завжди рада мене бачити.

Це створіння довіряє мені, мабуть, більше ніж собі, і повністю залежить від опіки.

Я носив її на руках, коли вона маленькою втомлювалася на прогулянках. Коли ставала старшою, ходив з нею гуляти в негоду й спеку, бо ще ж не всі кущики обстежені... Я тримав її у ветеринара, коли робили щеплення, і здавалося, що ті уколи мені болять так само, як і їй.

Виявляється, що собачій радості важко не піддаватися. Кірі достатньо підійти до мене, подивитися в очі – і на душі стає світліше. А її хвіст? Це якась магія. Він уміє примусити посміхатися навіть мою бабусю – завжди витриманого педагога!

Навіть у найтемніші дні, коли Кіра торкалася моєї руки мокрим носом, страх та сум поступалися місцем ніжності й вірі в щось більш значуще за вибухи. Свідомість знову набувала здатності сприймати реальність такою, якою вона є. Я починав мріяти про післявоєнне життя, знову хотілося спілкуватися з родичами й товаришами, допомагати батькам. З очей наче спадала якась полуда – я знову усвідомлював, що моїм батькам, брату та сестрі теж тяжко.

Коли ми виходимо на прогулянку, спостерігаю, як мій чотирилапий друг діловито й ретельно досліджує запахи кожного кущика, кожного пенька, незважаючи на тривоги й вибухи, стає трохи соромно за те, що інколи піддавався песимістичним настроям. Кіра підходить до мене, заглядає віддано в очі. Я даю команди: «Кіро, сидіти», «Кіро, лежати», «поруч», «голос» і пригощаю її смаколиками.

А знаєте, що дивно? Наш домашній улюбленець добре запам’ятав, що під час небезпеки треба знаходитися між двох стін. Вона сама біжить до коридору й звідти починає гавкати, наче каже: «Покваптеся, небезпечно!»

Я часто обіймаю Друга й кажу йому: «Дякую! Дякую за твою вірність та підтримку!» Вона мене розуміє й радісно махає хвостиком. Така щира собача дружба підтримує мене, і, упевнений, усю мою родину.