Мартишева Вероніка, 2 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я  студентка другого курсу, народилася і виросла у прифронтовому місті Слов’янську. Війна увірвалася в моє життя не лише гучними вибухами й повітряними тривогами, а й особистим болем: я втратила батька. Його серце зупинилось не від осколка чи кулі, а від хвороби, яку поглибили стрес і постійна тривога. Він був мені надзвичайно близьким: другом, порадником, захисником.

Його смерть залишила в мені порожнечу, яку довго не могли заповнити ні час, ні слова розради.

У той період моє життя було схоже на суцільний морок, допоки одного дня я не отримала запрошення поїхати до табору в Карпатах, організованого волонтерами. Це була допомога, яка докорінно змінила мій світогляд. Табір став для мене тимчасовим островом безпеки, де не було вибухів, небо було спокійним, а повітря - вільним від страху. Волонтери, що працювали там, були справжніми янголами-охоронцями: вони створили атмосферу турботи, затишку та дитячої безтурботності, якої так бракувало всім нам.

Я пам’ятаю, як підійшла до головної волонтерки й, ледве стримуючи сльози, сказала, що теж хочу допомагати. Тоді я вперше відчула, що мій біль можна перетворити на силу.

Через пів року мене запросили у табір уже не як учасницю, а як вожату. Я дуже хвилювалася: боялася, що не зможу знайти підхід до дітей, які, як і я колись, носили в собі рани війни. Але сталося диво: я змогла. Ми грали, співали, малювали, ліпили, ходили в походи. І діти сміялися. Вони на деякий час забули про війну - це була моя маленька перемога.

Особливо мені запам’ятався один хлопчик з Покровська. Йому було одинадцять років. Він майже не розмовляв, був замкнутий, уникав інших дітей. Поступово, крок за кроком, він відкрився і одного вечора сказав: “Я не хочу, щоб закінчилась війна. Мені виповниться 18, і я піду мстити за всі міста, за всіх воїнів, які захищали мій край”.  У той момент запанувала тиша.

Слова дитини, якій тільки одинадцять, стали болісним свідченням того, як глибоко війна ранить навіть найменших. Я зрозуміла, що наша місія - не лише дарувати радість, а й лікувати дитячі душі.

У моїй родині теж були моменти взаємодопомоги, які стали переломними. Після втрати батька ми з мамою залишилися вдвох. У найтяжчі дні вона не дозволяла мені опустити руки. Моя мати підтримувала мене всюди, хоча їй було не легше. Тоді я побачила, що справжня сила - не в зброї, а в здатності підтримати. Ці події змінили моє бачення людяності під час війни. Я переконалася, що навіть у найтемніші часи люди залишаються світлом один для одного. Зустріч із волонтерами, робота з дітьми, допомога близьким - усе це сформувало в мені нове розуміння єдності.

Українці - це народ, який не здається, який тримається разом і творить добро там, де здавалося, що залишилася лише руїна.

Цей досвід змінив моє уявлення про майбутнє. Я більше не бачу себе лише студенткою, яка хоче здобути професію. Я бачу себе частиною великої справи - допомагати іншим зростати, зцілюватись, вірити. Моє особисте майбутнє вже нерозривно пов’язане з майбутнім країни. І я знаю, що саме такі історії, як наша, поступово зшивають розірвану війною Україну: нитка за ниткою, серце до серця.