Гапончук Софія, 1 курс, Колківський центр професійної освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе - Харчук Наталія Валеріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожна людина має в житті момент після якого все стає інакшим…Одна подія здатна змінити. Твій ритм життя, твої почуття, твої хвилювання – усе стає як в паралельній реальності, і, на жаль, вже ніколи не буде так як раніше…

Я живу  в гарній мальовничій місцевості на заході України. У нас не ведуться бойові дії але багато волинян віддали  своє життя, захищаючи нашу землю. Щодня я дякую всім Захисникам за те, що ми маємо можливість навчатися, зростати духовно, відкривати для себе нові можливості і горизонти.

В моєму життя відбулася подія, яка розділила життя моє і нашої родини  на «до» і «після. Мені було тринадцять років, коли народилася моя сестричка. Ця подія стала великою радістю і безмежним щастям…

Вона підростала і я з нетерпінням чекала її маленьких перемог, таких важливих в її дитячому віці.. Перша усмішка, перший зубчик, перший крок…Я ще не дуже вникала в тонкощі підростання діток, була собі підлітком, що має маленьку сестричку і час від часу допомагає мамі. Я чекала, коли вона виросте і піде до садочка, стане більш самостійною, буде дружелюбною і цікавою дівчинкою. Я малювала гарні картинки наших сестринських взаємин, мріяла про маленьку подружку, яку буду любити і оберігати.

Висновок лікарів нас ошелешив… У трирічному віці поставили  діагноз  – аутизм…Таке маленьке, проте болюче і страшне слово. Саме тоді я зрозуміла, що все тепер буде інакшим.

Катруся ніколи не стане звичайною, галасливою дитиною, такою як її однолітки. Наше життя зазнає великих змін і корективів, підлаштувань  до ритму сприйняття її світу та особливого життя. Воно більше ніколи не буде звичайним… Це відкриття стало переломним моментом у моєму житті. Дедалі більше я почала помічати, як сильно моя сестричка відрізняється від інших діток. Зовні вона як звичайна трирічна  дитина та її внутрішній світ зовсім інший. Вона не реагує на своє ім’я, не дивиться в очі, уникає дотиків і часто занурюється у свій світ – недосяжний для нас. У ньому немає місця гучним емоціям, новим обличчям, несподіваним подіям. Це особистий закритий простір до якого не кожному випадає шанс потрапити.  Спочатку було важко зрозуміти як і з цим жити. Щодня я бачу як мама намагається знайти до неї підхід.

Ми всі вчимося жити з нашою маленькою, особливою дівчинкою, відвідуючи спеціальні заняття і коректуючи її розвиток, робимо все можливе і неможливе,  щоб допомогти їй адаптуватися в цьому світі.

Наш тато – воїн. Він боронить Україну там, де кожен день – це вибір бути сильним. Він стоїть за нас: за маму, за мене, за мою особливу сестричку, яка бачить світ по-іншому. Катруся не любить гучних слів. Вона говорить серцем – тихо, поглядом, несміливим дотиком. І татові це не треба пояснювати: він завжди відчуває свою донечку без слів. Вона чекає на нього по-своєму – складає камінчики в рядочок , бо так легше впорядкувати світ, у якому тата поки що немає поряд.

Я часто думаю: якби він зараз був тут, нам би стало трішки легше. Його надійні руки, його усмішка, його звичне «Я з вами» - ось чого бракує найбільше, але навіть там, далеко, він з нами.

Наш захисник щодня  тримає наші серця в безпеці, захищає кордони. Мама каже, що ми - його тил, що ми теж боремось: за кожен день, за спокій сестрички, за тепло вдома. І я вірю, що наша родина – це маленька Україна. Тато боронить її там, а  ми –тут.  Тому наш з мамою обов’язок оберігати нашу дівчинку, зробити її життя максимально комфортним. Часто ми відчуваємо себе безсилими. Чому саме моя сестричка? Чому наша сім’я?

Наші дні тепер суцільні консультації з лікарями. Звичайні речі стали складними: похід до магазину, гучні звуки, нові люди лякають маленьку і будь-які зміни викликають паніку, а часом істерику...

З часом я почала розуміти, що моя особлива сестричка  не хвора, а просто інакша. Її світ тихий і впорядкований, сповнений дрібних деталей, на які ми спочатку не звертали уваги. Катруся могла годинами складати іграшки за кольорами, уважно розглядати малюнки, помічати найдрібніші зміни, які ми пропускали. Вона вчила мене бути уважним, помічати красу в дрібницях. Ми намагаємось розуміти її без слів. Її усмішка буває рідкісна, але така щира, вона щоразу зігріває нам серце, показує свою любов по-своєму – легким дотиком, поглядом, тим, що сідає поруч мовчки, коли я сумую. З нею я навчилася чути тишу.

Життя  поруч з дитиною з аутизмом – це постійний виклик. Суспільство часто не готове приймати інакших.

Моменти, коли на сестричку дивляться осудливо через її дивну поведінку крають нам серця. Це завжди боляче.. Саме такі ситуації вчать мене бути сильною. Я навчилася не звертати уваги на чужі погляди, а дивитися глибше. Я бачу, як мама щодня бореться за кожен маленький успіх: нове слово, за посмішку, за хвилини спокою. Бачила, як тато. навіть попри втому, знаходив час просто посидіти поруч, скласти кубики чи послухати її улюблену музику. Вони навчили мене найголовнішого – любові без умов. Я щодалі стаю терплячішою, уважнішою до почуттів інших. Я зрозуміла, що кожна людина унікальна і має право бути собою. Мені так хочеться, щоб у майбутньому такі дітки не залишалися наодинці зі своїм світом, щоб їх  сприймали такими, які вони є.

Ця подія навчила мене, що справжня сила – в любові, терпінні й  турботі, у  вмінні бути поруч, навіть, коли важко, у бажанні розуміти, а не засуджувати.

Я часто думаю, що саме моя сестричка стала моїм найголовнішим вчителем. Вона показує мені світ без фальші. В її очах немає брехні, немає удаваних емоцій. Вона щира до кінчиків пальців. ЇЇ радість – справжня, її біль – беззахисний. Завдяки їй я зрозуміла, що бути сильною – це не завжди про боротьбу чи перемоги. Іноді сила – це здатність прийняти слабкість, вміння чекати, слухати, бути опорою. Наша родина змінилася. Ми стали єдиною командою і  більше не змагаємося за увагу, не шукаємо винних, бо вчимося підтримувати одне одного, ділити навантаження, радіти новим маленьким успіхам, які так легко даються звичайним дітям, і так тяжко особливим…І хоча буває дуже складно, я знаю, що це наш шлях і він робить нас кращими.

Народження моєї сестрички стало подією, яка змінила все моє життя, мій світогляд, мої цінності, мої мрії. Вона навчила мене бути просто людиною. Тепер я точно знаю: справжнє щастя – не в ідеальності. Воно - у прийнятті, у вмінні бачити красу в унікальності кожної людини.

Катруся ніколи не буде такою як інші діти, хоча наш шлях не завжди легкий, я впевнена , що з часом ми обов’язково знайдемо свій баланс і своє місце.. Найцінніші уроки приходять до нас через випробування . І саме такі події формують наше серце. Я вірю, що Перемога обов’язково прийде і життя заграє новими барвами. Лише наша особлива дівчинка назавжди залишиться собою – зі своїм  крихким і ніжним внутрішнім світом,  і з нашою великою безумовною любов’ю до неї.