Савенков Арсеній, 2 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Переломний момент у житті моєї сім'ї стався восени 2022 року, коли нам довелося евакуюватися з нашого рідного селища Билбасівка, що знаходиться біля міста Слов'янська. Тоді ворог зовсім близько підійшов до нас, окупувавши Ізюм та Лиман. Бої велися зовсім близько. Вибухи лунали щодня, сирена гуділа постійно.

У всіх була паніка. Позакривалися мережеві магазини. Продукти важко було купити, ціни були захмарними. Ми сіли в авто і поїхали. Їхали світ за очі й навіть не знали куди. Тоді так усі виїжджали.

Ближче до вечора ми приїхали до невеличкого селища на Дніпропетровщині. Батьки заходили у двори, питалися, де можна винайняти житло. На той час у селищі вже проживало багато переселенців, і пусті оселі були позаймані. Але нам дуже пощастило, бо трапилися дуже добрі люди, які пустили нас заночувати, нагодували і підтримали просто добрим словом. Для мене це було дуже дивно, адже незнайомі люди одразу простягнули руку допомоги.

Наступного дня вже вони допомагали нам шукати житло, телефонуючи всім своїм родичам і знайомим. Таки знайшли.

Будинок тільки звільнили люди, що евакуювалися далі, на Захід України. Поки ми обживалися, добрі сусіди нам допомагали з усіма справами... Для мене це так само залишилося потрясінням, бо незнайомі люди готові допомогти...

Минув рік, і ми повернулися у рідну домівку. На той час ворога відігнали з Лиману та Харківської області. Приїхали і побачили картину не дуже таку приємну. Садиба була занедбаною, порослою бур’янами, будинок з розбитими вікнами, пробитим дахом.

Ми почали, грубо кажучи, обживатися заново: наводити порядки, косити траву, вирубувати парослі, склити вікна, лагодити дах, вимивати будинок. Але ми були вдома.

Згодом до нас на вулицю заселилися люди, які евакуювалися з Бахмута. Тоді ми розуміли, що ці люди пережили набагато більше лиха, ніж ми, бо вони залишилися зовсім без нічого. І ми почали їм допомагати, як нам допомагали на Дніпропетровщині, чим можемо...

Хочу сказати наостанок, що завжди треба залишатися людиною, незважаючи на те, звідки приїхали люди... Кожна людина переживає війну по-своєму... Хтось втратив усе і всіх... Тому допомагайте людям безкорисливо, адже ніхто не знає, що буде з кожним з нас завтра.