Молошик Анастасія, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти «Луцький ліцей №14 імені Василя Сухомлинського Луцької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рудницька Ольга Борисівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мирне життя, яке ми не цінуємо. Спокій. Сім’я. Любов. Дружба… Відстань… Сьогодні неймовірно спокійний день, люблю це життя, закохана у квіти й безхмарне небо. Сонечко дивиться на мене й усміхається, дарує щастя й хороший настрій, але... Усе завжди перевертається в один момент. Бачу дитину з батьками, вони гуляють парком, куштують морозиво, діляться секретами, їм добре. Здіймається вітер, щось не так.

Я не плачу, не смію. Невже я справді така безхребетна? З чого ж це почалося?

Розгортаю альбом, дивлюся фотографії 2008-2013 років. Мене справді любили? Заходжуся сміхом. Брехня, не може бути. Звичайна ілюзія мозку, неможливо.

-Насте, що з тобою? – підходить мама, у її голосі чується стурбованість. -Так, мамо, усе добре, – кажу я з комком у горлі, витираю сльози, роблю вигляд ніби все о’кей.

Така я брехлива маленька недолюблена дівчинка, що мусить бути сильною, аби вижити.

Моя сім’я розвалилася… Я думала, що це нормально. Таке ж буває? Життя коротке, та й це було не моїм рішенням, проте щоночі мене гризуть мої думки й тривога, це не дає спати…

– Насте, що з тобою? Ти ж не слухаєш мене. Що сталося? Удома все добре? – це моя подруга, що намагається дізнатися правду й зрозуміти мене. -Вибач, я задумалася про книжку, що пишу. Звичайно, у мене чудова родина. Ми взагалі ніколи не сваримося. Мені не терпиться дійти додому й обійняти батька, – бадьорим  голосом кажу я. 

Знаю, знаю, друзів не може обманювати. У мене є причини, чесно. Не хочу вписуватися в образ великої страждальниці, це вбиває. У всіх є проблеми. Відверто кажучи, я не спілкуюся з татом... я ж розчарування всесвітнє. Так було не завжди.

Пам’ятаю дитинство, коли тато біг з роботи, аби провести зі мною час. Усе хороше закінчується…

2013 рік. Народилася сестричка, усе чудово. 2014 рік, АТО.  Я погано пам'ятаю цей період, лише те, що мама плакала, було багато сліз.  Холод, сум. Я ходжу в садочок, сестричці рік лише, вона не бачить тата. Приїхав, наче все добре, та не можу сказати точно. Щось змінилося в ньому. Батьки сварилися, усе частіше я чула лайливі слова та образи в мій бік. Не буду їх писати, ви й самі все зрозумієте. Це боляче, нікому такого не побажаю, адже стосунки з батьками мусять бути теплими…

Сказав, що я не заслуговую любові та поваги, адже ледача й нічого не роблю. Невже це нормально? Я дійсно погана донька? Боже, допоможи!

2022 рік… Він став переломним для багатьох українців. Я завжди була дитиною військового, тому підсвідомо готувалася до того, що тато поїде. Коли це сталося, злякалася сама себе: мене охопило неймовірно радісне відчуття, що ми житимемо без нього. Ні, він не загинув (це добре), але подав на розлучення. Ця війна вбила в ньому все живе. Раніше я почувалася захищеною поряд  з ним, схованою від насильства та поганого ставлення, проте тепер... Тато став тим, кого я засуджую. Від нього не маю більше любові та підтримки. Робить з мене солдата, не може перемкнутися, вважає, що справжнє життя там, та «нулі». А тут…

Я не виню його, ні. Спочатку писала йому повідомлення… Переживала. Відповідав сухо, одноманітно. Згодом у листуванні з’явилися досить суворі й грубі слова, що ранять душу…

На жаль чи на щастя, я досить злопам’ятна людина, не можу пробачити йому пробачу тих безсонних ночей. Розмова з батьком, сльози, панічна атака, школа, домашнє завдання – і так по колу. День за днем пролітав непомітно, мені було все одно, які оцінки, що скажуть друзі... Таке відчуття, що мене прокляли, хоч не вірю в надприродне.  Докотилася.. Думаєте, варто навести приклад листування? Будь ласка:

-Тату, як ти? Усе добре? Я скучила, повертайся скоріше. Люблю тебе) -Відчепися, дурне дитя. Тобі, аби я загинув, усім так хочеться. Не пиши мені!

Пам'ятаю тодішню істерику… Наступного дня контрольна робота з української літератури. Ніколи не мала проблем з цим предметом, адже читати – моє хобі, проте той ранок був жахливим. Макіяж, зачіска, натягнута усмішка. Повний комплект, аби ніхто нічого не помітив. Наче вийшло, оцінка була хороша, як завжди. Навіть подруга не ставила зайвих запитань, що покращило настрій, наче камінь з душі впав.

З кожним днем я писала все менше й менше. Тато взагалі не відписував. Мати плакала, сестричка закрилася в собі. Лише мені потрібно було бути сильною, вирішувати проблеми. Я вважала, що так у всіх, але це не так.

Одного дня до мене завітала найкраща подруга, її тато працює разом із моїм. Виявляється, з нею проводить час, пише, говорить по телефону, жартує, обіцяє прогулянку разом, коли приїде. Моментально рожеві окуляри розбилися склом всередину Життя втратило сенс. Знову настирливі думки крутяться в голові й ніяк не зберуться докупи. Можливо, проблема в мені?

Ні, війна змінила тата, вона щось убила в ньому. Йому не підходив ніхто, хотілося лише нового… Нової сім’ї, спілкування, друзів. Проклята війна доруйнувала хиткі стіни моєї родини.

Мені хочеться вірити, що мирний час повернеться й усе буде гаразд. Війна – період згуртування нації, особливо сімей. Кожен член родини мусить розуміти, що його люблять та чекають додому, адже це дає сенс і підтримку, пояснює й нагадує, за що загинули тисячі невинних відважних людей!

Ненавиджу війну! Саме з 2014 року все пішло шкереберть, жодного дня моя родина не була щаслива. Ця жахлива подія зруйнувала мільйони сімей... Буває різне: щось скріплює й згуртовує назавжди, а щось розбиває… Мир – важливий  складник єдності й любові. Благаю: зупиніть війну! Можливо, вдасться з’єднати докупи цеглинки, з яких складалася моя сім’я, бо цементом стане любов – моя, мамина, сестриччина!

Тату, ти чуєш мене? Я вірю, що спокій, відсутність воєнних дій повернуть тебе до нас, адже ти так потрібен мені... Я люблю тебе, тату! Я ненавиджу війну, яка змінила все!