Рубанова Наталія, вчитель, Запорізька гімназія №78 Запорізької міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Люба моя, ненько - Україно! Нелегко тобі зараз: скільки лиха принесли рашисти. Але незламність твого народу, умотивованість захисників та захисниць щодня-щохвилини наближає нас до Перемоги. І не тільки воїнів. Ті - заради яких ти щосекунди відчуваєш подих смерті. Це наше майбутнє - діти! Адже саме вони надають тобі сил, надихають до цього.

Я звичайна вчителька із Запоріжжя, родом із Моєї непохитної Малої Токмачки. Моя маленька Батьківщина, про яку майже ніхто не чув, стала на слуху в усього світу.

Місце, де покояться мої батьки, прадіди, могили яких я не можу відвідати. Протягом років стоять незламно хлопці, не віддавши ні клаптика землі мого рідного села. Цікавлюся постійно: «Як там, дорогенькі мої воїни, жива моя Мала Токмачка?» У відповідь приємне: «Так. Але дорогою ціною…»

Хочу згадати мого похресника - Тимченка Артема, сина моєї подруги, який віддав життя за місто Покровськ (воюючи з 2014року), посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького. Назавжди залишиться в пам’яті племінник - Собко Михайло, уродженець Малої Токмачки, який повернувся на щиті, захищаючи свою рідну Запорізьку область.

Йдучи щодня до рідної гімназії, зустрічаюся тільки поглядом очей, наповнених  смутку, з мамою мого учня - Хохлова Андрія (молодого, назавжди двадцятирічного, кароокого хлопця), який віддав життя за нашу Україну.

Усе довшою й довшою стає Алея Слави на проспекті Соборному в Запоріжжі, проходячи повз якої, зупиняєшся зі сльозами й болем читаєш нові й нові імена… А матерям вони приходять уві сні, запитуючи: «Ріднесенька моя матусю, як ти там без мене? Як мої друзі? Як моя рідна Україна?» І кроїться материнське серце, розривається від болю, а губи шепочуть: «Скоро, дитинко моя, настане Перемога! Чекаю на тебе…» Кожен з них мріяв про безмежне кохання, родину, дітей, хотів бути щасливим.

Днями зустріла свого випускника - Гальченка Георгія (у школі був шибеником, халамидником). Підбіг.  Обійняв. Привітався. Дізналася, що з перших днів війни став на захист своєї рідної землі. Отримав поранення. Лікувався. Отримав інвалідність. Одружився, чекає на поповнення в родині.

Часто є свідком розмови мого сина з товаришем, Денисом. Сирота, який з 2015 року став на захист України. З 2022 року помічник командира «Чорних запорожців», які з перших днів повномасштабної війни брали участь на Гуляйпільському напрямку. Вибили орків та звільнили місто Гуляйполе. Зараз на Работінській лінії фронту. Дуже часто, коли пекельно гаряче, немає часу говорити, на питання: «Як там, друже, дуже гаряче?!» У відповідь коротке:  «4.5.0»( все добре). Цей віськовий сленг, мабуть, на довгі роки увійде в нашу мирну лексику й збагатить її не тільки коротким словом, а стане символом незнищенності нашої України!

І знову всі стежки ведуть до школи…

22 лютого 2022рік - подія, яка перевернула життя кожного з нас. І вже четвертий рік незламності наших воїнів та народу. Постійні тривоги, вибухи, смерті…Мої учні наразі вже восьмикласники, серед них багато дітей, які з болем у серці покинули разом з батьками свої рідні домівки (Гуляйполе, Пологи, Степногірськ, Бердянськ)через кляту війну - і змушені мати статус ВПО.

Я пишаюся стійкістю моїх учнів і підтримую при кожній можливості. Адже вони, майже всі залишилися у прифронтовому місті й разом із дорослими відчувають постійно: уночі-удень страшні подихи війни.

Кожного з них клята війна змусила подорослішати вмить. Постійно на зв’язку з батьками учнів, які стали на захист нашої землі. Гордість переповнює за них. (Тато Владика воював з перших днів війни, отримав поранення, лікування в госпіталях - і знову повернувся на фронт; татусі Данилка та Андрійка - на передовій; тато Віталика - зник безвісти; тато Олексійчика, на жаль, повернувся з війни зі зламаною психікою, як результат - родина розпалася. Скільки людей - стільки доль! Для мене, особисто, ці люди - Герої! Адже всі вони навчалися в мирних школах. Про кляту війну слухали й читали в підручниках і почуття патріотизму зароджувалося у кожного з них, але залишалося «незайманим».

Сприймалося й відтворювалося на словах, на прикладах літературних героїв, улюблених книг, кіногероїв, під час зустрічей з ветеранами.

А сьогодні ці учні-захисники, які недавно закінчили навчатися в школах, вузах, приходять на зустрічі зі школярами й ніяковіло, соромлячись, розповідають про події сучасної війни(не вважаючи себе героями). А для слухачів - це незвичайні люди-захисники, безстрашні воїни! Гордість нашої неньки-України, які не покинули на призволяще рідну землю, не втекли за кордони й виставлять світлини щасливого життя, а, навпаки,  повернулися та з почуттям власної гідності, мужньо й вмотивовано стали на захист і виборюють Незалежність.

Проводячи щодня уроки, дивишся у вічі учнів і подумки згадуєш хлопців-воїнів, які сиділи за партами, а я також дивилася їм у вічі. Мабуть, ота сила допомоги й зараз йде від шкільного порога - а там - у доросле життя…

Кожен сам обирає свій шлях… І я, як учитель і людина, можу з упевненістю сказати, що всі мої учні, які поряд зараз зі мною у ці страшні воєнні роки - патріоти своєї землі. Саме вони дають поштовх - силу-допомогу нашим захисникам та захисницям. Пройдуть роки. Настане мир. Мої учні будуть свідками події, яка змінила життя всіх українців, не за підручниками.

Я пишаюся своїми школярами!

З гордістю можу сказати: «Моя Україна-Незламна!» І підтвердженням цього є слова нашого славнозвісного Павла Григоровича Тичини:

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була…

Щоб жить -ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить -я всі кайдани розірву,

Я стверджуюсь, я утверджаюсь,

Бо я живу..

22 лютого 2022року - подія, яка змінила все й стала незламним поштовхом для кожного українця. І змусила кожного з нас ще більше пишатися тим, що ти - Українець!» І сила допомоги нашим захисникам і захисницям підростає в дитячих садочках, учиться в школах, коледжах, інститутах. Ось звідки черпає сили наша незалежна, непохитна  мати-Україна!