Галтман Софія, 9 клас, Горохівський ліцей №1 імені І.Я. Франка Горохівської міської ради Луцького району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кульган Тетяна Віталіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Кажуть, що для кожної людини дитинство – найсвітліший і найспокійніший період у житті. Ти просто радієш кожному сонячному ранку, вдихаєш аромат золотистих, теплих маминих млинців, насолоджуєшся святами, на яких збирається вся родина, та довгими прогулянками з друзями. І здається, все це таким простим, безтурботним, як літній вітерець, але минає час, і розумієш, що ці моменти – мов коштовні перлини, вже не повернути. І не повернути деяких людей...

Однієї миті твоє дитинство різко закінчується, і тобі доводиться швидко дорослішати. Реальність ламає твою безпечну оболонку, і ти вже не можеш жити простим і безтурботним життям, просинатися від лагідного проміння сонця.

Сонце ховається за важкими хмарами, де безпечно, і де його ніхто не побачить. Усе навколо стає чорно-білим, мов старе кіно. Тепер тебе будять незрозумілі гучні звуки. Намагаючись усвідомити, що відбувається, запитуєш у батьків, а вони промовляють одне-єдине слово – «війна»…

Твій розум мов би закутаний у туман, не хоче чути це слово, не хоче усвідомити, що це таке, не хоче відчути його жорстоку реальність.

І поки ти розмірковуєш над цим усім, на фоні лунають новини, які сповіщають про наші втрати й руйнування. Ти просто не віриш своїм очам. Від усіх цих фото душа стискається у крижаному страху, і виникає думка: «Невже це моя країна?» Твоє серце розсипається на тисячі гострих уламків. Ти не можеш вимовити і слова, побачивши, що сталося з деякими людьми. Війна вчить... Вчить ставати дорослими.

Потім, разом з мамою, покидаєш свою Батьківщину і переїжджаєш на певний час в іншу країну до родичів. Твоя школа переходить на дистанційне навчання, а твоїх однокласників розкидає по всіх куточках світу.

Гуляючи європейськими містами, ти зустрічаєш життєрадісних, безтурботних підлітків, які катаються на скейтах і просто посміхаються. Тут усе живе, усе пульсує життям. Люди поспішають на роботу, щось купують у магазинах, читають на лавочках книжки. Здається, ніби ніхто не чув про війну в Україні.

З часом тобі стає дуже самотньо. Хоч поруч близькі люди, та все тут не таке. Їжа без смаку, парки мовчазні, атмосфера мов з чужого світу. Ти живеш з вірою, що завтра усе скінчиться і зможеш повернутися додому. І так кожного дня.

Війна навчає надії... Надії, що завтра ти знову будеш вдома.

Минають місяці, і ти все ж повертаєшся додому. Війна триває. Твоя школа знову працює офлайн, але не так, як раніше. Це вже не зовсім школа, це укриття від жахів реальності. Там ми проводимо багато часу. Вдома вже не чути запаху млинців. Немає ні світла, ні води. Ти запалюєш маленьку свічечку і починаєш вчити уроки, але вона швидко згорає. Проте у твоїй душі все ще палає іскра надії, хоч і маленька, але світла, як зірка в темряві.

Війна навчає виживати... Виживати навіть у найскладніші часи.

Минуло вже два з половиною роки. Я сиджу вдома на м'якому дивані зі світлом, що знову горить. Я багато чому навчилася. Навчилася терпіти і не думати про погане, але душа все ще ниє, мов зранений птах, болить і тихо плаче за тими, кого скалічила ця неспровокована агресія – фізично та морально. І десь глибоко всередині продовжує кришитися серце, плачучи за загиблими воїнами, полоненими, бідними матерями і дітьми-сиротами.

Та навіть зараз, коли я пишу, і знову лунає тривога, у мені ще жевріє яскравий вогонь надії. Ми переможемо і доведемо, що українці – незламна, нездоланна нація.

Ще з давніх часів нас намагалися знищити, стерти з карти світу. Але українці – вічний народ, як могутні дуби, корені яких занадто глибокі, щоб їх вирвати. Якщо ми досі існуємо, то нас уже ніщо й ніхто не знищить! Головне – вірити і всім разом докладати зусиль до нашої спільної перемоги! Разом ми – нездоланна сила!