Гринчук Валерія, група МГ(мб)922, Хмельницький кооперативний  фаховий коледж  Хмельницького кооперативного  торговельно-економічного інституту

Вчитель, що надихнув на написання — Будник Алла Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли почалася війна, я була вдома у бабусі. Мене тоді турбувала лише хвороба, через яку я пропускала школу, і не здогадувалася, що скоро моє життя зміниться назавжди. Мій ранок почався зовсім не так, як зазвичай. Я прокинулась від неспокійних голосів, відчувши атмосферу напруження в домі. Тато несподівано приїхав сказавши, що потрібно негайно збирати речі, але я не розуміла, що коїться, і що це взагалі за «війна»?

Перші моменти були немов у тумані: бабуся і тато обговорювали, що робити далі. Бабуся була у відчаї. Тато почав облаштовувати підвал – раптом доведеться там ховатися. Всі були в паніці, і тоді я усвідомила, що це не просто слова – це реальність, від якої не сховаєшся. Тато й бабуся ховали документи та цінності.

Я прощалася з бабусею з важким серцем, не знаючи, чи побачу її ще колись, бо вона вирішила залишитися вдома, хоч як ми не просили її поїхати разом з нами.

Цей момент залишиться в моїй пам’яті назавжди – сльози, страх і невідомість.

Ми вирушили додому, а звідти – на вокзал, щоб сісти на нічний поїзд до Львова, звідки планували залишити країну. Вокзал був забитий людьми, всі метушилися, намагалися знайти місце, щоб виїхати. Я відчувала лише страх, не розуміючи, що нас чекає попереду. Але коли ми доїхали до Львова, стало відомо, що чоловікам не дозволяють виїжджати за кордон.

Ми з родиною ухвалили рішення не покидати Україну – як можна поїхати, залишивши тата?

Ми повернулися додому. Страх не зник, але ми пристосувалися до нової реальності. Перші тижні кожна сирена викликала паніку. Спершу ми спускалися у підвал щоразу, як лунала тривога. Тато облаштував підвал якнайкраще, щоб він був придатний для перебування там. Але з часом ми почали дотримуватися «правила двох стін» – замість того, щоб спускатися до підвалу, лишалися вдома в кімнаті, що відділялася двома стінами від вікон. У моїй кімнаті багато вікон, тому я переїхала в батьківську, де відчувала себе в більшій безпеці.

Перший місяць ми жили в постійному страху, не знаючи, що чекає нас завтра. Це було важко і психологічно, і фізично. Але поступово, адаптуючись до нових умов, ми намагалися жити далі. Навчилися зберігати спокій під час тривог, заспокоювати одне одного, і я знову почала їздити до бабусі. Кожного разу, коли бачу її, серце спокійніше, але водночас відчувається важкість на серці і занепокоєння за її безпеку.

З часом війна стала частиною нашого життя, ми звикли до того, що живемо під звуки сирен і у вирі новин про події на фронті. Однак

ми ніколи не переставали вірити у перемогу, постійно підтримуючи нашу армію.

Родина почала донатити, і ми з гордістю відчували себе частиною загальної справи. Кожна наша пожертва, як маленький крок до нашої перемоги, стала важливим елементом нашого повсякдення.

Тепер, коли пройшла вже маже тисяча днів, я розумію, наскільки зміцнилася моя родина. Війна забрала у нас спокій, але дала щось інше – відчуття єдності, віру в нашу силу та вміння знаходити радість у простих речах. Ми знаємо, що наша Україна вистоїть, і кожен з нас прагне до цього як може. Навіть попри всі труднощі, ми стали сильнішими, витривалішими і впевненішими у нашій спільній боротьбі за вільне і мирне майбутнє.

Сьогодні я розумію, що наша сила – це сила нашого народу. Щоденна підтримка одне одного, допомога військовим, нескінченна віра – це те, що дозволяє нам пережити ці важкі часи. Ми навчилися цінувати життя, берегти кожну мить з нашими рідними, і попри все не втрачати надію. Війна навчила мене бути мужньою, сильною та не опускати руки, навіть коли здається, що сил більше немає.

Мої 1000 днів війни – це історія про те, як ми вчимося жити у новій реальності, про боротьбу за свободу і гідність і про те, що справжня сила нашої країни – це її народ і його мова. Кожен день наближає нас до перемоги, і я вірю, що настане час, коли ми зможемо з гордістю сказати: «Ми вистояли!»