Августняк Тетяна, група Пр(мб)921, Хмельницький кооперативний фаховий коледж Хмельницького кооперативного торговельно-економічного інституту

Вчитель, що надихнув на написання — Будник Алла Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – день, який змінив моє життя назавжди. Я прокинулася о 6 ранку від кроків моєї нені, яка метушилася квартирою, збираючи речі. Спочатку мені здавалося, що це звичайний ранок. Мама збирається на роботу, тому й так метушиться, але те, що вона сказала наступної миті, дуже вразило мене. Вона сказала: «Тетянко, почалась війна, збирай речі!» Ці слова звучали ехом у моїй голові. Я насправді не могла повірити в це. Це якийсь жарт чи я ще сплю? Першою реакцією було взяти телефон і перевірити новини. Всі заголовки в інтернеті кричали про російську агресію. У голові не вкладалося.

Учора тільки сиділа в школі, гуляла, бачила чисте небо, а сьогодні війна – це реалія життя, яке розбилося на «до» і «після».

Ми з мамою поспіхом зібрали необхідне та поїхали до мого брата, ми думали, що краще в цей момент триматися разом, бути поруч з усією сім'єю. У будинку брата ми провели багато днів, які злилися в один потік тривог, новин і очікування. Перші дні були найважчими, кожен сигнал тривоги, кожна новина була тяжка, все було як в тумані, я не знала, чого очікувати далі. Ніхто не думав, що Україна знову буде боротися за свій суверенітет та незалежність.

Тільки з часом стало зрозуміло, що це не маленька мить короткого етапу, а реальність, яка вже тут і нікуди не дінеться. Війна – це щодня відчувати біль у серці від втрат, сліз, горя, невпевненості у завтрашнім дні. Це час, коли віра, надія і любов – єдині супутники для нас.

За ці дні я змінилася. Мені довелося навчитися бути сильною заради себе та мами, навіть коли хочеться кричати.

Війна відкрила мені очі на те, наскільки важливо цінувати кожен момент життя, бо він може бути останнім.

Моя дорога в цей час – це не лише шлях втрат, але й шлях пошуку нових сенсів. Я зрозуміла, що національна боротьба – це не тільки фізичне протистояння, але й духовне. Ми боремося за наше майбутнє, за наших дітей, за наші традиції, які формувалися століття за століттям, а найголовніше, що ми воюємо за нашу свободу. І завдяки хлопцям та дівчатам, які стоять заради цього на фронті, цей день стає ближче.

Цей шлях нелегкий, але я знаю, що він веде до світла. Повномасштабне вторгнення в Україну змінило мене, але не зламало, завдяки людям, які стали мені сім'єю у коледжі, які в моєму серці більше, ніж просто «знайомі». Всі ми разом вистоїмо у ці тяжкі хвилини, ми переможемо, і, як важко б не було, колись настане цей день, коли воїни повернуться додому і місто за містом буде звільнене від окупанта, від «руского міра». Ми власноруч відбудуємо свою суверенну Україну. І тоді, в цей день, ми скажемо, що

ще один тяжкий етап в нашій багатостраждальній історії пройдено і доведено, що те, яке було і буде українське, воно незнищенне, вічне, безцінне і наше. Тоді знову настане мирний ранок, в який я прокинуся не від маминої метушні, а від ніжних поцілунків мого котика.