Сторожук Олена, група Пр(мб)922, Хмельницький кооперативний фаховий коледж Хмельницького кооперативного торговельно-економічного інституту

Вчитель, що надихнув на написання — Будник Алла Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не лише безперервні постріли гармат, а це тисячі зруйнованих життів. Мільйони людей, які розподілили усе своє життя на «до» та «після». За ці 1000 днів я пережила багато емоцій, починаючи від смутку, розпачу, зневіри до радості та щастя, коли тато вдома і вся родина разом. Цей довгий період життя під кулями та постійними вибухами допоміг відкрити нові шляхи та можливості.

У перший день повномасштабного вторгнення я була звичайною дитиною, яка навіть не підозрювала, що таке війна, лише чула по телевізору. Цей день був дуже дивним і незрозумілим, адже повноцінного розуміння що робити не було.

Наступний день був надзвичайно тяжким, тому що тато прийшов додому та сказав, що буде брати в руки зброю, адже не може чекати, коли прийдуть окупанти до його родини.

Зібравши усі потрібні документи, батько вступив до лав Збройних Сил України

Перші місяці були тяжкими для нас усіх, бо багато хто в перші дні втратив свої домівки та рідних. У перші місяці усі українці об'єднувались та у міру своїх можливостей допомагали один одному. Хтось робив «коктейлі Молотова», хтось створював «Пункти незламності», аби допомогти нагрітися та підзарядити свої телефони для зв'язку з рідними.

Мій життєвий шлях з початку війни кардинально змінився. Я почала з плетіння сіток у школі. Через декілька місяців по закінченню школи

я вступила до коледжу, де почалася моя найактивніша безпосередня волонтерська та громадська діяльність.

Волонтерити почала з плетіння сіток нашим захисникам та безпосередньо своєму татку і його побратимам. Сітки завжди були і є надзвичайно необхідними військовим для захисту державного кордону (фортифікаційних споруд, техніки та своїх «домівок»).

Наразі я вміло володію різними техніками та матеріалами, що застосовують для плетіння маскувальних сіток.

Далі, підвищуючи свою майстерність, почала виготовляти «кікімори» – це такі маскувальні костюми, які часто використовують бійці для свого захисту. Запитів дуже багато, і вони накопичуються кожного дня.

Далі продовжила свою діяльність у сфері медицини. Моя робота полягала у формуванні тактичних аптечок, коробок з усіляких розчинів та різноманітних препаратів, які життєво необхідні для стабілізації стану пораненого бійця.

Потреби були та залишаються різноманітними. Необхідно все: від бинтів, пов'язок до антибіотиків, препаратів широкого спектру дії.

Через якийсь час у зв'язку з певними обставинами довелося працювати з документами, а саме: оформлення актів прийому-передачі, звітів тощо. Допомагала з організацією волонтерських поїздок з гуманітарною допомогою у прифронтові міста України та поїздки-передачі необхідних речей згідно із запитами військових.

Близько року на постійній основі беру участь в акції-підтримці військовополонених та безвісти зниклих «ПОВЕРНІТЬ ГЕРОЇВ З ПОЛОНУ».

Адже дві мої близькі людини перебувають у ворожому полоні ще з 2022 року, виконавши наказ про складання зброї та виходу у так званий «почесний полон». Вони є захисниками сталевого міста «Марії». Наразі їх катують лише за те, що вони українці, за те, що вони боронили своє місто Маріуполь та всю Україну.

На сьогодні усім свідомим українцям відомо, що якби не вони та усі захисники «Азовсталі», невідомою була б доля усіх нас сьогодні.

Від початку повномасштабного вторгнення я постійно навчаюсь та підвищую навички, що стосуються військової служби. Тому що після досягнення повноліття планую поповнити лави Збройних Сил України. Рішення для мене є чітко визначеним, оскільки я не можу сидіти й дивитися, як в Україні триває війна, як більшості просто байдуже на ситуацію в країні. Я не можу спокійно сприймати те, що знайомі та близькі мені люди постраждали від навали північно-східного сусіда.

Отже, мій життєвий шлях з початку війни кардинально змінився на «було» та «стало». Я зрозуміла, що війна – це постійне проливання крові захисників та усієї української нації. Наразі байдуже ставлення людей, які навіть близько не торкнулися до війни, все більше поширюється і про це можу стверджувати з власного досвіду при спілкуванні з різними людьми.

Я вважаю, що потрібно навчати людей розуміти, в який період вони проживають й завдяки кому вони ходять на прогулянки з друзями, сидять у клубах та купаються у мільйонах тоді, коли цвіт нації безжалісно гине та гниє в холодній та сирій землі.

Молоді українці, які ще навіть не встигли побудувати власну сім’ю, більше ніколи не зможуть цього зробити.

Тому сьогодні я продовжую навчати інших людей активно допомагати військовим та боротися за визволення своїх близьких з полону та безвісти зниклих бійців України.

Я вірю у те, що довгоочікувана перемога буде, і буду усіляко цьому сприяти.

Вірю в те, як каже мій тато, що «ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!»