Сидоренко Аліса, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №1 імені В.Стрельченка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпенко Ігор Сергійович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна - це те, що змінює все. Кожен українець має свою правду, свою історію та свій біль. Так сталося й зі мною. У 2022 році, коли моє рідне місто Суми опинилося в зоні активних бойових дій, усе навколо змінилося: вулиці стали порожніми, магазини зачиненими, обличчя людей - тривожними. Але нас урятувала єдність. Я ніколи не могла подумати, що настільки незнайомі люди можуть стати близькими.

У Сумах минуло моє дитинство, мої спогади, тут живе моя найкраща подруга - Аріна, яка не покинула Суми попри небезпеку. Тут почалася моя історія.

У лютому 2022 мені було 13, Аріні - 15, але ми відчували, що кожен може допомагати своїй країні, незалежно від віку.У ті важкі дні ми з нею багато говорили.Здавалося, що ми не можемо змінити хід подій, але в глибині душі палало бажання - бути корисними, допомогти країні хоч якось. Так і народилася наша ідея.Ми вирішили перетворити наші емоції на щось світле - на мистецтво. Записавшись на онлайн-курс із малювання, ми почали створювати ілюстрації, які несли б надію, силу і тепло.

І хоча планшет здавався невеликим майданчиком для боротьби, для нас він став справжньою зброєю - зброєю добра.

День, два, тиждень - і от, перші листівки були намальовані. Назва нашої організації “Вголос”, яка дуже влучно описує нашу ситуацію. На них зображено символи України, квіти, серця, дитячі посмішки й навіть краєвиди нашого рідного міста. Нарешті перші кроки зроблено, але все найскладніше ще попереду. Ми надрукували першу партію - 50 листівок - за власні кошти. Ми не знали, чи буде це комусь цікаво, чи вдасться зібрати хоч якість кошти. Але на допомогу прийшла спільнота. Сумські кавʼярні, волонтерські організації, батьки та друзі підхопили нашу ідею.

Уже в липні листівки з’явилися на поличках кав’ярень, де кожен охочий міг придбати їх, знаючи, що кожна гривня йде на допомогу Збройним силам України.

Найбільшим здивуванням для нас було те, з якою теплотою люди реагували. Хтось залишав подяки, хтось купував одразу кілька, щоб подарувати друзям, а дехто просто приходив у кав’ярню, щоб підтримати наш проєкт. Я, без попереднього досвіду, почала вести Instagram-сторінку, де люди почали відмічати нас у своїх світлинах. Минув місяць. Сидячи в школі на уроці української мови, я отримала повідомлення. Відкривши його, я ще десять хвилин не могла повірити в те, що було написано. Запрошення на інтерв’ю з одним із університетів у нашому місті.

Усвідомивши, я зрозуміла - все вийшло. 3 подкасти, 2 інтерв’ю за шість місяців роботи. У це складно повірити й досі.

Коли ми перевірили нашу банку в одному з державних банків і коли підрахували, що зібрали понад 50 тисяч гривень, ми не могли стримати сліз. Це були сльози вдячності, гордості, але й усвідомлення, що справжня сила - в єдності. Просидівши годину в кафе з Аріною, калькулятором та купою чеків зі звітами, ми нарешті повірили в усе, що сталося. Через місяць ми разом із партнеркою провели благодійний ярмарок, на якому також зібрали чималу суму на потреби захисників.

Ця подія змінила мене. Я навчилася бачити силу навіть у найменших діях. Зрозуміла, що допомога - це не завжди великі суми чи гучні вчинки. Іноді це просто дві дівчини, планшет і бажання зробити світ трохи кращим.

Сьогодні я з упевненістю можу сказати: допомагати - це не обов’язок, а привілей. Це можливість бути частиною великої справи. І навіть якщо ти не на фронті, навіть якщо в тебе немає мільйонів - ти можеш бути корисним. Іноді достатньо просто не мовчати, просто діяти, просто бути поруч. Сила допомоги - не в гучності, а в щирості. І кожен із нас здатен змінити світ - треба лише почати.