Проскочило Софія, 10 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №1 імені В.Стрельченка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карпенко Ігор Сергійович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Колись ночі були спокійними. Тоді я ще не знала про тривоги. Темрява була просто темрявою і не несла в собі жодної загрози.  Я вважала дійcність такою нудною, навіть передбачуваною, однаковою з дня у день: гомін ранків, одноманітні клопоти буднів, поспіх на навчання, дрібні сварки по безглуздим причинам, тихі зітхання від щоденної втоми, коли знову "нічого не встигаю"… Часом усе це так дратувало. Буденність здавалася прісною, хотілося чогось більшого, яскравішого.

Тоді я ще не розуміла, що саме в цій простоті крилося справжнє щастя – у можливості жити, дихати й радіти кожній миті.

Життя було таким таким зрозумілим… Допоки спокій не розвіяла жахлива звістка, що сколихнула світ і змінила все: “Прокидайся, війна почалася”. Все звичне, нажите, заплановане змели поспішні рухи й обірвані слова. Голос рідних у слухавці тремтів: "Вам треба тікати! Чого ви чекаєте?!". Та хіба тікати це вихід? От ми і чекали. Чекали, аж поки не помітили «Гради», скеровані на місто. Я ніколи не забуду цю мить… У мені все завмерло: і думки, і тіло.

Невідомість нависла над усім, чим я жила досі. В той момент моя родина вперше відчула справжній страх із присмаком безпорадности.

Дев’яносто кілометрів до рідного села цього разу здавалися маренням, година шляху віяла вічністю. Зовсім ще маленькі брат із сестрою дрімали на задньому сидінні автомобіля, ще не підозрюючи, що вони стали дітьми війни. Десь попереду назустріч рухалася колона із сталевих чудовиськ. Ми їхали повз них, вони – повз нас.

У рідному селі оселилася дивна врівноваженість. Вона не мала нічого спільного із спокоєм – радше це була натягнута струна напруженого завмирання. Усе довкола затамувало подих, ніби чекало неминучого.

Наше життя перетворилося на казарму: доба ділилася на зміни, ніч – на вартування. Хтось приносив каву, хтось спостерігав крізь щілини у шторах, а хтось прокидався від власного крику після чергового сну. Дрімота ставала розкішшю, яку ділили по черзі, крадучи в моторошної невідóмості короткі години забуття. У хаті панувала густа темінь, розрізана тремтливим полум’ям єдиної свічки. Вікна затулили важкими ковдрами чи килимами, а у сусідів чорніли забиті дошками шибки. Ми засинали, не скидаючи одягу, із взуттям, приставленим до ліжка, бо були готові зірватися будь-якої миті. Дні змішались у єдиний клубок очікування.

Ми втратили розуміння звичного перебігу часу: "Який сьогодні день тижня?" – хтось питав. "Не пам’ятаю… Знаю лиш, що четвертий день війни…" – лунала тужлива відповідь.

Селом блукали російські солдати, їхні постаті постійно маячили за парканами. Перші крихітні зерна ненависти проростали до кожного звуку мови, що вилітала з їхніх вуст. Від їхніх слів не було укриття. Дещо пізніше повітря розітнули автоматні черги. Лункі постріли понівечили магазини і ферму, де ще нещодавно тримали худобу. Одного разу дуло танка виставили на школу – туди, де на флагштоці гордо майорів наш український синьо-жовтий прапор.

А потім… Морозний ранок восьмого березня. Сонце ще ледь-ледь піднялося над горизонтом. Небо розрізав могутній гул. Літак пронісся селом, скинувши свій “вантаж” на сталевих потвор.

Ми зрозуміли, що не залишилися самі. Мовчазна громада почала оживати. Люди ділилися тим, що мали, не зважаючи хто скільки віддавав. Умовності зникли. Підтримка односельців ґрунтувалася не на слові, а на справжніх діях. Одночасно почала формуватися допомога для наших захисників. Хтось ніс домашні яйця, хтось передавав банки з тушкованкою чи просто “щось до чаю”. Те, що зовсім нещодавно здавалося буденним і часто недооцінювалося раптом набуло неймовірної цінности. Розквітла щедрість, підкріплена розумінням: лише разом ми зможемо вистояти. Ця вимушена простота оголила справжні значущості: людяність, співчуття та непохитну віру у взаємну підтримку.

Мене вразило, наскільки ми стали єдиними. Я бачила, як сусіди роздають молоко бідонами, як хтось приносить консервацію, хто – пиріжки. Я теж допомагала: носила їжу, сортувала речі, писала записки для наших військових – щось, що могло бодай трохи підтримати.

Ми шили українські прапори, робили окопні свічки, об’єднуючи зусилля з районним центром. У кожній свічці було закладено надію на світло, яке обов’язково має перемогти темряву. Згодом наша сільська рада розпочала збір речей для переселенців. Я добре пам’ятаю, як ми сортували ковдри, постіль, одяг, взуття, дитячі іграшки – усе те, що могло хоч трішки полегшити життя людей, які втратили дім. Далебі, ми ділилися теплом і в цей момент я усвідомила, що допомогою можуть бути навіть прості дії, в які вкладено серце.

Саме ця хвиля підтримки перевернула моє уявлення про людей навколо, які вже не були “просто сусідами”.

Поступово зовнішні зміни пробуджували внутрішні. Те, що до цього часу існувало на периферії свідомости і здавалося абстрактним, як-то поняття «нація», раптом вийшло на перший план, наповнившись сенсом і вагою особистого досвіду. Я почала замислюватися над тим, що ж насправді означає бути частиною цього великого, нескореного українського народу. Згадувалися пісні і колискові, що звучали в дитинстві від бабусі, вірші, що вивчали в школі, в яких матір’ю поети називали Батьківщину. Я вперше відчула, що мені болить за Україну, за людей, за пам’ять.
Війна стала тим жорстоким рубіконом, що розділив моє життя на «до» та «після».

Лише опинившись на межі, відчувши крихкість власного існування, я по-справжньому усвідомила цінність кожної миті. «Carpe diem» (з лат. лови день; використовуй мить, що маєш зараз) – цей латинський вислів, що раніше здавався лише красивою фразою, наповнився тепер глибоким змістом.

В ньому закорінюється сенс, який ми зберігаємо в собі. У допомозі, у спільному, тихому чаюванні, у погляді, в якому видніється: “Я поруч”. Саме такі моменти з’єднали різні особистості в щось цілісне, в єдиний незламний організм. Я побачила єдність українців не в пафосних промовах, а в щоденних вчинках, у простих і правдивих жестах підтримки, що стали нашою спільною бронею.

Ми не просто українці за паспортом. Ми – нація, яка має свою унікальну культуру, мову і величну, часом трагічну історію, що має передаватися з покоління в покоління.

І саме зараз, у час випробувань, ми усвідомлюємо цю глибинну приналежність. Я і є частинка цього великого «Ми». Я – майбутнє вільної, сильної, єдиної України. Тож, як слушно зауважив українських режисер Лесь Курбас у ХХ столітті: “Що залишається нам? Творити. Всупереч усьому”. Себто будувати своє життя за будь-яких обставин, спираючись на плече того, хто поруч. Бо саме так ми справді житимемо, а не виживатимемо. Життя крихке, але разом – ми незламні, здатні вистояти і перемогти.