Соломахіна Галина, вчитель, Каховська спеціалізована загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2 з поглибленим вивченням іноземних мов

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя... приходить стиха, наче ранковий туман, і лишається поруч, доки не зникне, раптово, як літня гроза. Життя колись здавалося простим: дім, школа, сміх учнів, вічно заклопотані колеги, двійки, олімпіади, розклад занять ... ця нестерпно щаслива рутина... Дні минали –  звичні, передбачувані. Ми були впевнені: так буде завжди. Щоденна дорога була звична – стежина до рідної школи. Ось вони – рідні подвір’я, які губляться у трояндовій алеї, коридори, заповнені гомоном малечі, підлітків та вже таких начеб-то дорослих випускників.

Уроки проходили один за одним, уроки мови, біології, хімії, врешті-решт уроки життя. Дитячі очі світилися радістю, а учительське серце наповнювалося щастям і любов’ю.

Чи це не щастя – працювати за покликанням? Душа здіймається у височінь, а мозок невтомно працює, генерує нові плани. Ця школа була єдиною у моєму житті. Сюди прийшла після вишу, молодою, амбітною, з планами на майбутнє. На посаді учителя формувався характер, загартовувався дух. Цей дім мав історію. Довгу, з гірким присмаком часу. Її витоки починаються з кінці XIX століття. Вона була осередком культурного центру провінційного містечка Каховки. Наші вихованці відомі і знані люди не тільки Херсонщини, але й України: десятки науковців, культурні та державні діячі.

Тут пам’ятали війну, як не пам’ятає більше ніхто. Зі шкільного подвір’я йшли на фронт, і не всі поверталися.

Але школа жила – через книги, через людей, через історію, яку берегли в музейних стендах. Саме такий потужний заклад мені було визначено долею очолити 2002 року. Я розуміла всю відповідальність, не мала права схибити бо стала керівником потужної команди однодумців і кваліфікованих педагогів.

А потім - 24 лютого. День, який поділив життя на «до» і «після». Діти не прийшли. Замість їхніх голосів – гуркіт танків, вибухи снарядів.

Страх у поглядах вчителів. Тиша, яка звучала гучніше за артилерію. Ніхто не знав, як далі буде. Ми тільки трималися одне одного і панічно повторювали: «Це – не назавжди, за кілька тижнів все повернеться у звичний ритм». Але……Сьогодні три роки віддаляють нас від того пекельного дня. Ми пережили окупація ворожою армією – «руським миром». Ви знаєте, як це?.. Це коли небо над тобою твоє, а от земля вже ні. Коли слова важать більше за кулі. Коли будь-який телефонний дзвінок може стати останнім.

Учителів змушували зраджувати, ідейних кидали на підвал. Дехто ламався...

Ми ж залишалися собою. Наш колектив з першого дня довів свою стійкість і відданість рідній Україні. Гуртували навколо себе учнів, батьків, громаду. Планували життя під носом у прогнилих та жорстоких російських солдат. Допомагали одне одному. Для малюків шукали дитяче харчування,  підгузки, ділилася ліками, стояли у кілометрових чергах за хлібом.

Здавалося ми герої кіно про Другу світову... Але це було не кіно! Ми виживали. Працювали. Видавали документи.

А далі вивозили сім’ї. Передавали один одному інформацію щодо шляхів виїзду з окупації. У перші дні це було дуже небезпечно. «Освабодитєлі» розстрілювали цивільні авто, у кращому випадку не давали змоги покинути межі Херсонщини. Більше 10 блокпостів із російськими солдатами між Каховкою та Херсоном. Кожен із зброєю, брудні, із гнилими зубами, кожен зиркає, у кого з водіїв випросити цигарки... Одна назва: могутня армія крадіїв та вбивць.

11 квітня 2022 року – новий день у моєму житті, день нашого виїзду! День, коли ми на наше авто прикріпили білу ганчірку. Це означало - цивільні. Ця біла ганчірка наче була оберегом, гарантією залишитися живим. У мене до сьогодні перед очима спалені легкові машини вздовж узбіччя від Каховки до Херсону. Це був перший етап мого виїзду на підконтрольну Україну.

Що буде далі? Де те місце, що стане відліком незвіданого, нового….. Колеги зі мною постійно були на зв’язку. Пишаюся тим, що одностайно вірили у збереження рідної школи. Попри все вона мала працювати.

Першого вересня 2022 року став звичним початком навчального року. Але, на жаль, поки онлайн. Об’єднані і незламні ми працювали і працюємо. Чисельність учнів збільшилась, бо прийняли дітей з інших шкіл і навіть громад.

Сьогодні моя розповідь – розповідь про гіркий день, що змінив долю мільйонів українців, але вірю, що наступний допис буде про те, як ми зустрілися на нашому шкільному подвір’ї що потонуло у цвітінні троянд, які нас чекають. Бо школа - не будівля. Школа - це серце, що б’ється. Навіть під уламками війни.