Скиба Тімур, 6 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 26 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юхно Тетяна Сергіївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я хочу розповісти свою історія, як війна прийшла до мене в дім, як вона змінила наше життя. Мене звати Тімур, і 24 лютого 2022 року мені було дев’ять років. Ми жили в Харківській області, у селищі Дворічна, зовсім недалеко від кордону з Росією. Це був звичайний день, але він назавжди залишиться в моїй пам’яті як початок страшного часу - війни. Я прокинувся від гучних вибухів. Земля ніби здригалася. Мама й тато говорили пошепки, тривожно дивилися у вікна, комусь телефонували і поспіхом збирали речі.

З перших хвилин я тоді нічого не зрозумів, що відбувається і чому мама плаче та було передчуття, що трапилось щось страшне!

Поспіхом ми вибігли з валізами до машини і поїхали забирати бабусь з дідусем. Дорогою ми зустріли колони військової техніки, які виїзжали з селища. В той момент було дуже небезпечно виїзджати в інше місто, бо всі міста палали тоді у вогні і родина прийняла рішення, що буде безпечніше залишитись вдома. Ми всі залишилися у бабусі в приватному будинку, бо в неї були підвали, де можна було ховатись під час обстрілів. Та на той момент ми ще не знали, що цим рішенням ми опинимось у пасці.

Обстріли і вибухи було чути, аж до пізньої ночі, ми весь цей час перебували в укритті і молилися, було дуже страшно, а вночі все затихло.

Наступного дня наша Дворічна вже опинилася під окупацією! Війна прийшла прямо до нашого дому, і ми жили в страху довгих шість місяців. Життя під окупацією було важким. Ми майже не виходили з дому, з вікна видно було колони військової техніки, що їхали повз селище, над хатами низько пролітали гелікоптери, ракети скреготіли у небі і постійний чути гул літаків . Мости були всі підірвані, мобільний звʼязок пропав, світло зникло і газопостачання пошкоджене , ми були повністю відрізані від нормального життя.

Усе було не так, як раніше - люди боялися говорити, боялися навіть думати.

Важко тоді було всім, але потрібно було пристосовуватися до нових умов життя. Ми готували їжу на вогнищі, ходили набирати воду в колодязі, ввечері коли сідало сонце при свічках грали в настільні ігри, щоб хоч трошки відволіктися.

Я дуже сумував за школою, за друзями, за спокійними днями.

А потім стало ще страшніше - татові почали погрожувати військові РФ і одного дня з дому забрали на допит. Ввечері його відпустили і тато сказав , що залишатися далі - небезпечно. І тоді почалася наша довга дорога втечі. Так, як ми не могли проїхати на підконтрольну Україні територію через зруйновані мости, нам довелося виїжджати полями в Росію, а звідти - вже в Європу.

Я не забуду, як ми їхали вночі, як мама притискала мене до себе, а тато мовчки вів машину. На кордоні з РФ у нас був допит, куди ми їдемо і чи не несемо ми загрозу для них.

Ми проїжджали сотні кілометрів, залишаючи позаду дім, дитинство і все знайоме. Було страшно, боляче, але ми мусили йти далі - заради життя. Ця війна забрала в мене багато: дім, спокій, дитячу безтурботність. Але вона також навчила мене цінувати головне - родину, життя, мир. Я мрію, що колись ми знову повернемося в нашу Дворічну. І що на нашій землі більше ніколи не буде війни.