Онопрієнко Марина, 9 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Привіт. Мене звати Марина, і я розповім вам про свої дні під час війни.

Все почалося у 2022 році, у четвер 24 лютого. Я прокинулася нічого не підозрюючи, збиралася в школу, але потім, коли я пішла снідати, батьки уважно дивилися телевізор з новинами, я почала прислухатися до телевізора і почула, що росія збирається атакувати Україну, і оголосила нам війну. Я була збентежена, і в той момент я запитала в батьків, що мені робити, бо я повинна була сьогодні йти до школи. Тоді на мій телефон прийшло повідомлення від класного керівника, що до школи не йти через загрозу нападу росії на Україну. Тепер спішить мені було нікуди. Я доїла свій сніданок, сіла на диван і відкрила соцмережі, а там скрізь було написано про початок війни.

Через 2–3 хвилини мені батьки сказали подивитися за молодшим братом, бо вони поїдуть за продуктами в магазин, звісно ж, через таку новину через деякий час в магазинах буде пусто, тож потрібно їхати зараз. Я залишилася з братом, ми дочекалися батьків, й вони привезли три повних пакети їжі, і ми розклали її в холодильник.

Цілий день було всім неспокійно. Я дзвонила друзям, питала, як в них справи, й говорила з ними, щоб хоч трохи заспокоїтися. На ніч ми вирішили спати на першому поверсі, бо на другому було страшно. Я заснула швидко, але прокинулася о 3 ночі від великого шуму ракет. Батьки теж не спали, всім було страшно. Цей шум від ракети та танків був довго, але я й не помітила, як знову заснула. Коли я прокинулася, то перенесла деякі свої речі з другого поверху на перший. Шум від танків був чутний досі. Соцмережі також «палали» від новин про війну. Ми дізналися, що наше містечко в полоні, ми окуповані.

Цієї ночі я весь час прокидалася від деяких вибухів, на ранок вибухи та шум від танків досі були чутні. Батьки запропонували йти у ванну кімнату, бо там безпечніше. Там ми просиділи 3 дні, періодично виходили поїсти та в туалет.

На ранок 3-го дня ми почули дуже гучний постріл. У наш будинок влучили, ми всі дуже сильно злякалися. Потім через деякий час тато та дідусь пішли на другий поверх подивитися, що там. Виявилося, що в будинок влучила не дуже велика куля. Поприбирали, трохи заспокоїлися.

На 4-й день батьки почали обдумувати, де нам знайти укриття, бо вдома залишатися було дуже страшно. І вони згадали, що в їхнього старого друга, який живе на сусідній вулиці, було укриття. Вони з ним зв'язалися, й він погодився взяти нас до себе.

Ми почали збирати речі. Я взяла з собою свою улюблену іграшку, блокнотика та пенал з ручками та олівцями, щоб малювати. На наступний день ми вже з речами пішли до укриття.

Коли ми прибули, виявилося, що ми були не одні, хто попросився в укриття. Ми поставили свої речі і сиділи, батьки з іншими дорослими обговорювали все, що тільки можна було, а я познайомилася з дівчинкою приблизно мого віку, її звали Маша. Вона стала моєю подругою на весь час, коли ми були тут. В укриття поприносили багато диванів, бо приїхали ще люди, яким теж потрібно було десь спати. На вечір нам показали, де будемо спати ми. Вночі було шумно та було досі важко заснути. На ранок всі жінки у літній кухні, яка теж була частиною підвалу, готували їжу. Через деякий час прийшли ще люди, і вони вписалися в нашу нову велику сім'ю.

Дні йшли швидко, не було зв’язку, без мобільних телефонів було незвично, але ми проводили час разом, і це було досить весело. Цілі дні я проводила зі своєю новою подружкою. Коли були прильоти, деякі чоловіки виходили подивитися, куди прилетіло.

Так проходив день за днем, аж поки 1 квітня не надійшли новини, що нас звільнили з полону. Спочатку всі подумали, що це жарт, бо 1 квітня — день жартів, але це було насправді. Всі були дуже раді, що наші військовослужбовці змогли нас звільнити.

Ми почали збирати валізи, і через три дні ми відправилися в дорогу. Поїздка була довга, але коли ми приїхали до зазначеного місця, всі були дуже раді, ми заселилися в нашу нову квартиру й лягли спати, бо вже було пізно. У Карпатах, куди ми прибули, було спокійно, тут ми пробули до літа, тобто один місяць. Цей весь час тут я дистанційно навчалася й познайомилася з новими друзями, але про своїх я теж не забувала й спілкувалася з ними у соцмережі.

Коли ми повернулися до мого містечка, все було спокійно, літо я провела добре. А з 1 вересня ми навчаємося, хоч не у своєму ліцеї, бо й досі наша влада не думає про будівництво сховища для учнів.

На цій миті я хочу завершити свою розповідь. Я сподіваюся, що все буде добре, Перемога буде! Життєва темрява зникне, з’явиться світло, яке віщуватиме щасливе майбутнє!