Панченко Дар’я, 9 клас, Гімназія №15, м. Новомосковськ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Крайнюк Валентина Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Ніколи не стерти з моєї пам’яті той ранок, коли розгублена, засмучена, зі сльозами на очах, зайшла матуся, розбудивши мене з братом словами: «Прокидайтесь, підіймайтесь, збирайте швидко найнеобхідніші речі, почалася війна!» Із тої миті і по сьогодні це страшне слово стало зовсім по-іншому сприйматися в моєму розумінні. Війна – це страх і біль, сльози і смуток рідних людей, це гучні звуки сирен та вибухів, знущання, руйнування і ще безліч слів, які приходять на думку, коли згадуєш його, але найголовніше, що це кров і загибель людей.

Як і в багатьох українців, моє життя розділилося на до та після… Зовсім інше життя почалося, яке змусило подорослішати вмить, переосмислити усі цінності, що раніше вважалися звичайними, дії, вчинки та загартуватися духом і витримкою.

Перший місяць війни уся моя родина жила у бабусі та дідуся, бо разом було не так страшно, проявлялася щира підтримка один до одного. При кожній повітряній тривозі ми спускалися у підвал, цей холод, сирість і безвихідний стан я запам’ятала назавжди. І тим часом потайки всі сподівалися, що скоро все скінчиться, адже в двадцять першому сторіччі можливо знайти якісь компроміси, але новини ставали все страшнішими і невтішними.

Я маю зовсім юний вік, але при цьому мені вже добре відомий свист ракет, гул винищувача, гучне торохтіння безпілотників, вибухи... За ці дні війни вже маю і найстрашніший день, коли мені здалося, що зараз закінчиться все, разом із моїм життям.

Одного вечора ми з мамою збиралися лягати спати, вимкнули світло, але за мить уся кімната засяяла, стало видно все на вулиці, я почула свист, потім мама кинула на мене ковдру і прогримів вибух, від якого наче усе наше місто засвітилося посеред ночі. Потім тріск, спалахи, вибухи і вогонь, який торкався неба – горіла нафтобаза. Це було зовсім недалеко від будинку бабусі, і поглянувши у налякані та беззахисні очі матусі, я відчула себе маленьким звірятком у великому лісі хижаків. Описати стан неможливо, адже був шок, страх та заціпеніння.

Подібних історій, на жаль, безліч, пережите людьми горе неможливо передати, а найгірше те, що це нещастя принесла країна, люди якої називали себе нашими братами та сестрами.

Але відтепер ми знаємо їх справжнє обличчя, і де б я не була, сказати, що я з України – для мене гордість. Пишаюсь нашим народом, який у такий тяжкий час зумів згуртуватися, допомагти один одному і разом йти до перемоги.

Адже спільна праця, взаємна підтримка та взаєморозуміння, незалежно великий чи малий внесок на допомогу нашим захисникам – це все складові до успіху та надії на світле майбутнє нашої неньки-України.

Мій батько зараз працює в області, яка є найбільш територіально граничною з ворогом. Це місто Суми, яке з перших днів війни було під окупацією, але як тільки вдалося його звільнити, то татусь одразу ж почав скуповувати ліки і возити туди людям, які їх потребували, допомагав захисникам купувати бронежилети і віддав своє авто на їхні потреби. Зараз я його рідко бачу, бо він працює у важливій правоохоронній сфері, ризикуючи своїм життям, і робить великий внесок на шляху до нашої перемоги. Усі мої рідні пишаються і дуже сильно хвилюються за нього, як за усіх наших захисників та захисниць.

Тому пройшовши цей невеликий шлях, я сподіваюся і вірю, що дуже скоро ми почуємо слова: «Війна закінчилась! Слава Україні! Героям Слава і вічна пам’ять загиблим!»