Бесчастна Наталія, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Того дня я вперше за досить значний час мала йти до школи. Оскільки я довго хворіла, довелось ставати раніше, ніж зазвичай, щоб доробити домашнє завдання. Прокинувшись о шостій ранку, спочатку подумала, що пропустила або забула навести будильник, оскільки по всьому будинку було ввімкнене світло, а батьки кудись збиралися. Спершу думала – на роботу, поки мама, не почувши, що я вже прокинулась, підійшла й сказала, що почалась війна.

Я ще сплю? Мені здалось? Можливо, я не правильно зрозуміла? Це були мої перші думки в той момент, але всі вони були неправильні. Я та моя сім’я були з числа тих людей, що не вірили в можливий початок війни, тому й зовсім не були готові до цього.

Мама сказала нам з сестрою починати збирати речі першої необхідності та приглянути за молодшим братиком, поки вони поїдуть за продуктами і підгузками для малого на перший час. Батьків довгий час не було, я та сестра хвилювалися. Коли сестра читала новини вголос, ставало ще лячніше. Здавалося, ніби все написане неправда, а фото та відео – якийсь монтаж чи фотошоп. Коли батьки приїхали, то розповіли про паніку, купи людей в магазинах, розбирають все підряд й великі затори на дорогах.

Навіть коли ви доросла людина, розумна людина, то в цій ситуації навряд чи зможете одразу сказати, як буде правильно вчинити, не знаючи, що буде далі.

Ніякої точної інформації ще не було, так як і того, що російські війська дійдуть до нашого селища. Після купи телефонних дзвінків, повідомлень та розмов було прийнято рішення залишитись дома до наступного дня, поки ситуація не стане зрозумілішою. До наступного дня чекати не довелось, адже вже ввечері під нашим будинком стояла ворожа озброєна техніка. Тієї ночі було важко. Скрізь доносились вистріли та вибухи, будинок тремтів разом з землею. Удень ситуація не ставала кращою, а в будинку залишатися було надто ненадійно. До найближчого укриття йти не дуже далеко, проте дорога туди була небезпечною, на щастя сусіди запросили нас до себе в підвал, де ми й провели найстрашніші дні.

Підвал зовсім невеликий, лише дуже довгий вузький коридор, заставлений стільцями по обидві сторони. Там ми провели кілька днів, і якщо ми розуміли ситуацію, то брат, якому на той час було всього вісім місяців, не розумів, із-за чого багато плакав.

Згодом зникло світло та зв’язок, а підвал трохи пристосували для перебування там. Винесли трохи речей, щоб стало трохи більше місця й зробили мінімальне опалення. Я вже точно не пам’ятаю, скільки часу так пройшло, проте, здавалося, ніби вічність. Ставало спокійніше, ми все частіше виходили надвір, а в невдовзі й взагалі більше часу проводили в своєму будинку, ховаючись тільки час від часу, коли було знову чути гучні вибухи. Вночі було часто чути, як щось літало, але потім це стало звичним.

За ті кілька місяців сталося багато поганих подій, батьки винили себе, що не вирішили виїхати, а зараз підірвані мости. Та хіба міг хтось сказати напевне, що буде, чи як би склалось далі, чи вчинив би хтось інакше?

Наступний місяць був більш-менш спокійним, і невдовзі нас звільнили, хоч ми цього не очікували. Майже одразу ми прийняли рішення виїхати за кордон, мабуть, більше через те, що не могли зробити це раніше. Вже на кордоні дізнавалися про відновлення в нас води та світла. За кордоном ми пробули недовго, хоч там було досить непогано, але всі дуже сумували за домом.

Пройшло вже достатньо часу, а війна так і не скінчилася. Всі ніби вже звикли до цього, проте ніколи не можна звикнути до смертей та травм, які приносить війна. І скільки часу не мине – так, як раніше, вже не буде.

Ми також змінилися. Я зрозуміла, наскільки дорога мені моя Батьківщина. Як я ненавиджу війну, цю чорну силу, яка несе за собою біль, розруху. Я вірю у наші збройні сили, у нашу Перемогу! Слава Україні!!!