Осипчук Єлизавета, студентка КЗ КОР “Богуславський гуманітарний фаховий коледж ім. І.С. Нечуя-Левицького”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ковальська Оксана Валеріївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Справді тяжко згадувати той день, коли все почалося. Той ранок четверга, 24 лютого, коли мене розбудила молодша сестра та сказала, що ми не підемо до школи. Почалася війна...

До останнього не хотіла вірити в те, що почула, краще б це справді виявився дурний жарт. Я швидко набрала смс своїм подругам, найбільше я переживала за Дашу, мою інтернет-подругу з Донецької області, з невеликого міста Часів Яр. Її родина до останнього не хотіла виїжджати з рідного міста, але розбомблена школа стала останньою краплею. (Я все ще пам'ятаю відчуття полегшення, коли вона змогла переїхати до Львова та більше не чула градів та вибухів).

Я спустилася до вітальні, ми з рідними швидко привітали маму з днем народження, і відтоді вона не святкує його (мама розуміє вагомість цієї дати). В кімнаті стояла тиша: ніхто не доторкнувся до їжі, ніхто не говорив, а всі розмірковували про те, що буде далі...

Я весь день дивилася телевізор, заспокоюючи молодшого брата. Батьки поїхали до міста за продуктами. Я все ще пам'ятаю пусті полиці магазинів та супермаркетів, та купи цукру, борошна, макаронів, гречки вдома.

Пригадується пусте село Київщини та багацько військових біля Будинку культури, таблички з написом "путін хуйло", які ми розвішували по селі, мітки на даху школи. Я пам'ятаю першу ракету над моїм будинком, перші ночі в підвалі, перші вибухи в місті, блокпости на в’їзді, перевірку машин, окопи на полях.

Пам'ятаю, як ми прихистили велику сім'ю на кілька днів, це були знайомі моєї бабусі. Батьки, бабуся, дідусь, дядько, тітка, двоє дітей та їхній маленький собака — це в одну мить збільшило нашу родину.

Вони не залишились надовго, спочатку переїхали до якогось села, а потім до родичів за кордон. Не знаю, як склалася їхня доля потім, але це промайнуло так швидко, ніби кадри з фільму.

Моя сім’я вирішила також поїхати за кордон. Це було важке рішення, оскільки це значило залишити старшого брата тут самого, а про моє навчання в Україні сказали: “Забути”. Я довго сердилася, не хотіла їхати. Перебувати там було жахливо важко емоційно, я глибоко в душі ненавиділа те маленьке тихе містечко неподалік Варшави, що чужими стінами прихистило нас тоді. Єдине, що рятувало, — це моя гітара та серіали. Я протрималася закордоном кілька місяців. Можливо, поява великої кількості вільного часу на роздуми та косі погляди людей, коли ті дізнавалися з якої ти країни...

І саме тут закарбувалася думка — хто я і звідки. В мені почала прокидатися національна свідомість, я почала відмежовувати контент російською та просувати наше.

Свої кишенькові частенько відправляла на збори та фонди в підтримку ЗСУ. Мене почала більше цікавити українська історія, митці, фільми, музика. Тоді я вмовила батьків повернутися в Україну та виборола можливість самій вибрати свій шлях.

Навчання стало справжнім випробуванням: я знову далеко від дому, постійні відключення світла, відсутність зв’язку, все довші повітряні тривоги, дистанційне навчання, холод…

Мене гріли думки про нашу перемогу, плетіння сіток для військових, участь у волонтерських заходах, атмосферні посиденьки при свічках, карточні ігри з друзями, дзвінки від брата та мій улюблений теплий светр. Поступово холод відходив, весна і справді рятувала.

Зараз я справді щаслива. Залишатися тут, незважаючи на те, як тяжко іноді буває. Нехай наша сім’я розділилася, і ми вже майже два роки не збираємось навіть на свята, нехай ми вже так давно не читали позитивних новин, нехай моє студентське життя не таке насичене, як могло бути до війни... Ми, українці, маємо пам’ятати кожен прожитий день на нашій рідній землі, про нашу незламність і стійкість. Бо ми є свідками цих лихоліть, “діти війни”, і понесемо ці страшні спогади в майбутнє — вже як історію, що на сторінках підручників читатимуть наші нащадки.