Коханенко Анна, 11 клас, КЗ «Безлюдівський юридичний ліцей імені І.Я. Підкопая Безлюдівської селищної ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Єльнікова Ольга Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це жах, який ніколи не можна забути. Найстрашніше під час війни — це нерозуміння того, що буде далі.

У моїй пам’яті назавжди залишиться день, коли почалась війна. Цей день для мене і для багатьох мав би бути звичайним: хтось мав піти на роботу, хтось у школу, як я. Але все змінилося в один момент. Те відчуття, коли ти просинаєшся о п’ятій ранку від вибухів, і тобі кажуть, що почалась війна, — твій мозок до останнього не хоче в це вірити.

Мені було важко повірити в те, що це трапилось у моїй країні. Для мене поняття “війна” було новим. Так, я чула про війну, але коли тобі розповідають про неї — то одне, а коли ти на собі відчуваєш, що таке війна — то зовсім інше.

Я прокидаюся зранку, вже починаю збиратись до школи під дивні звуки, і від батьків дізнаюся, що то вибухи. Кілька хвилин просто намагаюся переварити інформацію. Коли я розумію всю серйозність ситуації, то одразу питаю у батьків, що ж робити, бо у цьому страху важко зосередитись.

З того дня починається справжній кошмар, який неможливо забути. Я зі своєю сім’єю одразу збираємо необхідні речі: аптечку, документи і переносимо їх у підвал. Я вперше у своєму житті чую сирену, від якої стає моторошно — її звук змішується зі звуками вибухів.

Війна наводить жахливу паніку серед людей. У моїй родині на наступний день війни закінчилися продукти, і ми з татом пішли в магазин. Черга там була величезна.

На все селище працював тільки один магазин. Простоявши майже дві години на морозі, нас спіткало розчарування, бо полички спустошені. Із продуктів залишилися лише крупи, які видавали по одній пачці на родину.

Війна викликає надзвичайний страх, бо ти боїшся, що з тобою станеться лихо, ти не знаєш, куди прилетить. З початку війни я з родиною під звуки вибухів та сирени спускалися в підвал. Кожного дня це було по декілька разів. У підвалі було дуже холодно, але й страшно було виходити з нього. Через нестачу продуктів ми чекали на гуманітарну допомогу, за якою стояли майже цілий день.

Під час війни всі відчувають занепокоєння за своє життя та життя знайомих. До війни в мене було багато друзів, спілкування з якими обірвалося через війну. Але я все одно хвилювалася за них.

Навчатися в умовах війни жахливо. Я важко сприймала це, а коли відновили навчання, стало тільки гірше. Навчатися було важко: постійні тривоги, недосипання, було важко запам’ятовувати матеріал. З цього усього мене найбільше вразила смерть моєї єдиної прабабусі, яка померла невдовзі після окупації її селища. Це була страшна новина для мене.

Війна погано впливає на психіку людини та її емоційний стан. Під час війни багато хто замикається у собі, відчуває великий шок, паніку і страх. Війна пригнічує стан людини.

Після початку війни мені було важко відновити свій емоційний стан, в мене почалося безсоння, я швидко втомлювалась. Кожну хвилину я була насторожі, в голові були тільки слова: “Все буде добре! Все буде добре!...”

Я читала багато вражаючих історій про війну з новин, в яких були дуже жахливі ситуації. З часом я зрозуміла, що ми не знаємо, що буде завтра, ми не повинні думати про те, що станеться. Ми живемо сьогодні, тому думати повинні про сьогоднішній день.

На цю думку мене також надихнула сміливість волонтерів, які їхали в небезпечні місця евакуйовувати людей або розвозити гуманітарну допомогу.

Мені б дуже хотілося повернути час назад і поспілкуватися з тими, з ким я втратила зв’язок під час війни. Розуміючи, що це неможливо, я намагаюся жити сьогоднішнім днем і насолоджуватися кожним його моментом. Хоча я ніколи не зможу забути війну, яка завжди буде жахіттям, я всім серцем сподіваюся, що це жахіття скоро закінчиться.

Я безмежно вдячна воїнам ЗСУ, волонтерам, медикам – Героям!

Це завдяки їхній мужності, стійкості, любові до України ми ще живемо вдома, навчаємось (хоч і дистанційно) у школі. Вони надихають мене, надають сили і надії. Я вірю в Україну! Все буде Україна!