Скребкова Елла, 11 клас, Рівненський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мельничук Марія Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Тисяча – цифра невелика, якщо рахувати, наприклад, гроші чи людей у місті, але коли мова йде про дні, можна здивуватись, бо це майже три роки. 24 лютого 2022 року життя всіх українців змінилося назавжди.

«Війна, у школу сьогодні не йдеш». З таких слів розпочався мій шлях війни, і, мабуть, тоді закінчилося моє дитинство. Надалі все як у тумані: збір тривожної валізи, усіх документів та окремого пакету з їжею та ковдрою, який ми занесли до підвалу. Телевізор був завжди увімкнений, телефон не переставав вібрувати через повідомлення від каналів з новинами.

Памʼятаю, як засинала в навушниках, слухаючи «єдиний телемарафон», боячись пропустити щось важливе. Для мене отим важливим були відео, як українці голими руками зупиняють танк, як ідуть на оскаженілих ворогів без зброї. Це мене дуже підбадьорювало. Усе ж таки перший місяць вторгнення пройшов у страху і нерозумінні: а що буде далі?

У школі вже через місяць ми повернулися до дистанційного навчання. У моїй сімʼї все було відносно спокійно, бо не було тих людей, які б пішли на фронт. Замість фізичного фронту ми допомагали з гуманітарною допомогою: розвантажували коробки від іноземних партнерів та роздавали біженцям, яких на той час було дуже багато в Рівному. Тоді я наслухалась немало історій людей зі сходу. Ненависть до росіян зростала з кожним днем.

Через пів року повномасштабного вторгнення я, можна сказати, звикла до того, що всі плани може зруйнувати повітряна тривога. Далі почались обстріли по українських ТЕС. Сидіти 12 годин на добу без світла стало звичною справою. Але ми й це мужньо проходили: працювали, училися, плели сітки, влаштовували благодійні ярмарки, донатили. Тримали свій фронт.

24 грудня я не святкувала свій день народження, бо вважала, що це було «не на часі». Новий рік був зі сльозами на очах, але з надією, що війна скоро закінчиться.

2023 рік розпочався для мене з першої поїздки за кордон з бабусею до мого дядька в Канаду. Я була вражена кількістю синьо-жовтих прапорів на будівлях. Канада – чарівна країна, але серце моє було в Україні. Повернувшись з невеликої подорожі, я продовжувала свої рутинні справи. Далі – закінчення 9 класу, канікули та відпочинок.

Але було 6 червня, яке змусило мене зненавидіти сусідську «недонацію» ще більше. Це був підрив Каховської ГЕС. Найболючішим було дивитись на тварин, які гинули. Я відправляла кошти на клітки, корм для тих, які були врятовані. Що ще я могла б зробити, чим допомогти?

У липні загинув син друзів нашої сімʼї. Це ще одна трагедія, яка залишила рану на моєму серці.

Знову школа. Восени була захоплива подорож до Польщі. Життя триває…

Новий рік був схожий на минулий: звернення президента, сльози та надія на перемогу. Навесні, як і завжди, поширюю в соцмережах розповіді про злочини російських військових, бо маю декілька підписників за кордоном.

Літо пробігає з думками про вибір майбутнього навчального закладу, адже в наступному році я випускниця.

Зараз осінь. Ця тисяча днів допомогла мені зрозуміти, які цінності справжні і який сильний мій народ. Я пишаюся тим, що живу в Україні й маю українське громадянство. У кожного з нас своя історія, але найважливіше – не втрачати віри в себе та Збройні Сили нашої держави.