Мельник Кирило, 11 клас, ліцей №2 Подільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Цибулько Галина Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Коли я був малою дитиною, я багато часу проводив на вулиці з однолітками. Ми бавилися та вигадували собі різні ігри, майже цілодобово поринаючи в безтурботний світ фантазій та веселощів. Ці теплі спогади я не зможу забути ніколи, але так само я не скоро забуду те, що однією з вигаданих нами ігор була уявна війна. У нас було чимало іграшкової зброї, яка надавала цій грі реалізму. Я згадую ці часи з незрозумілим мені почуттям, адже тоді ми, діти, нічого не знали про реальну війну, можливо, навіть вважали її чимось веселим. І так продовжувалось до моменту, коли уявна війна не постукала в двері дитячого світу, або швидше вибила їх сильним ударом, тим самим припинивши його існування.

Безсумнівно, початок війни – подія колосального значення в усіх аспектах людського життя. Вона буквально розділила життя нашого народу на два етапи. Що ж, розповім, як я вперше дізнався про її можливість.

Мені було чотирнадцять років, я навчався у восьмому класі. Це була зима, не можу згадати, чи була вона холодною, але душі людей були крижаними. Я пам’ятаю, як знаходився в класній кімнаті і вперше почув про наближення війни. Це була розмова між моїми однокласницями та вчителькою. Занепокоєні діти запитували її про тривожні чутки. Це привернуло мою увагу і я із хвилюванням чекав на відповідь. На диво, я не можу згадати чіткої відповіді, яку нам дала наш класний керівник, можливо, це була спроба заспокоїти нас, або ж це були слова, сповнені надії на безглуздість чуток, що поширювалися в нашому суспільстві в той час. Після цієї розмови, я почав помічати значне занепокоєння серед людей нашого міста.

Себе я запевняв, що ніякої війни не може бути, бо ми живемо в сучасному суспільстві двадцять першого століття і думка, що на Україну можуть напасти загарбники, просто не могла сприйматись моєю юною свідомістю.

Згадуючи ті часи, почуття суму заповнює душу, але найбільшого болю завдає те, що страхи людей не були марними. І двадцять четвертого лютого всі ми це зрозуміли. Я пам’ятаю той день і ніколи не зможу його забути.

Я прокинувся трохи пізніше сьомої ранку від гучного шуму будильника на телефоні, підводячись з ліжка, я відчув, що щось не так. Хутко підійшовши до телефону, який стояв в іншій частині кімнати, я усвідомив, що запізнююся до школи. Я вже хотів швидко збиратись до виходу, коли помітив багато сповіщень на телефоні. Переглядаючи їх, в очі врізалось повідомлення від класного керівника. Вона написала, що сьогодні не треба йти до школи. Це здивувало мене, але за декілька хвилин здивування перейшло в незрозумілий жах.

У новинах повідомляли про повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Найгірший нічний жах відбувається в реальності, а я ще навіть не повністю прокинувся.

Розбудивши матір та повідомивши їй погані новини, я вирішив дізнатись більше про те, що відбувається навколо в цей момент. Пам’ятаю, як почалась перша повітряна тривога та як ми з мамою пішли до магазинів, щоб накупити продуктів наперед, адже ніхто не знав, що буде далі. Звісно, ми були далеко не єдиними, хто чинив так само. Мені згадуються великі черги автомобілів, люди, які швидко залишали наше містечко.

Тоді люди вірили, що бомбити будуть лише військові об’єкти, а саме такий знаходився за декілька будинків від нашого.

До речі, думки про це посилювали страх в моєму серці, але постійна зайнятість чимось хоч якось допомагала не панікувати. Я не забуду, як подзвонив друзям, які теж були налякані. Дехто з них вже поїхав за місто, але я залишився в ньому. Нами було вирішено перші дні просто спостерігати, що відбуватиметься навкруги.

Увечері мені здавалося, що повітряна тривога лунала гучніше, ніж зазвичай. Через пригнічений стан людей навколо, я й сам почав панічно боятися. У моїй пам’яті викарбовано момент, коли я лежав у ліжку та тремтів. Я думав, що проживаю останні моменти свого життя, а за декілька годин над моїм районом почало щось летіти. Ми швидко стрибнули до підвалу нашого будинку, і я не можу описати, що відчував всередині.

Я згадую ночі, коли засинав на незручному дивані не в своїй кімнаті, адже там були несучі стіни, що давали примарне переконання в безпеці, та хвилювався, що можу не прокинутись зранку.

Навчання в школі ми продовжили дистанційно, я не виходив на вулицю, як і більшість людей в той час. Мені згадуються пусті вулиці міста та повна тиша, що охопила весь Подільськ. На щастя, моє місто жодного разу не потерпало від ворожих пострілів, але повітряна тривога лунає тут майже щодня.

Спогади з цього етапу мого життя різким ударом струму пронизують моє серце й досі. Але це був лише початок цього шляху довжиною майже в тисячу днів. І, як і все живе в цьому світі, люди почали адаптуватись до нового життя.

Мої земляки звикли до постійних повітряних тривог та повернулись на вулиці, життя продовжує рухатись вперед, я теж змінювався.

Звісно, ніхто не забуває про те, що в нашій країні війна, й ніхто не перестав шанувати пам’ять героїв, що дають нам змогу прокидатись зранку. Я не знаю, що відчувають люди, долю яких було зламано цією війною, я не зазнав страждань, подібних до їхніх. Я безмежно вдячний за це долі та нашим захисникам. Проте, за ці роки я теж втратив близьких мені людей. Я з повагою ставлюся до того, що маю — навіть мати змогу навчатись та писати це есе, адже не всім людям пощастило так само, як мені.

Нещодавно мені виповнилось сімнадцять років. Я зустрів чимало перешкод на своєму шляху, споглядав та розділяв горе інших. Це зробило мене тим, ким я є наразі. Вже незабаром я зроблю перші кроки у доросле життя. Я не знаю, що чекає мене попереду, а тим більше — що чекає нашу країну в майбутньому.

Я впевнений лише в одному: скільки б разів нас не нищили, не намагались зламати чи вбити, скільки б разів ми не лежали розбиті без надії в темряві, маємо знайти в собі сили підвестися, відкрити в собі світло, яке вкаже нам шлях, та прямувати ним тільки вперед.