Моя дитина має інвалідність. Війна була для мене подвійним ударом. Коли почалось вторгнення, я була вдома. Спершу ніхто не розумів, що відбувається. Потім почали чутись вибухи, і стало страшно. Раніше я жила спокійно, а тепер кожна хвилина була сповнена страху. Обстріли не припинялись. Снаряди потрапляли до житлових будинків, люди ховалися у підвалах. Світла не cтало майже одразу, потім зникла вода. Магазини та аптеки закрилися, знайти продукти ставало дедалі важче.

Ми намагалися виживати, ділили залишки їжі із сусідами. Щодня місто бомбили, багато людей поїхали. Ті, хто залишився, втратили не лише вдома, а й близьких. Щодня хтось гинув, і страх зростав.

Я довго залишалася вдома, сподівалася, що війна швидко закінчиться. У мій будинок влучило чотири снаряди, тому я вирішила виїжджати. Було дуже страшно залишати будинок і не знати, що буде далі. Зараз я далеко від рідного міста, але душею там. Я залишилась без житла. Чи буде воно в мене коли-небудь? Дуже хочу повернутися, відновити будинок, і щоб в Україні, нарешті, настав мир.