Чайкова Олександра, 10 клас, Одеський ліцей № 73 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Елла Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Кінець війни бачили тільки мертві», -Платон, давньогрецький філософ

Війна…. Страшно подумати, скільки днів вона триває, але все ще лунають сирени, сигнали повітряної тривоги. І знову гинуть люди, як військові на фронті, так і цивільні, діти. Сьогоднішні події в Кривому Розі, де загинуло 9 дітей, які зі своїми батьками просто гуляли на дитячому майданчику… Жах, сум, біль… Серед них  діти, мої ровесники, у яких були мрії, які закохувалися, спілкувалися, мріяли. Чи має сенс ця війна? Особисто я не можу дати відповіді, бо не розумію, чому інші люди можуть нападати на собі подібних. Здавалось би, ми живемо у час розвитку людства та цифрових технологій, але часто слухаємо в новинах, що десь ідуть бойові дії, десь люди втрачають  життя, домівки, рідних.

За цей час я зрозуміла, що слід жити у сьогоденні та не варто складати  далекоглядні плани, тому що все вийде зовсім не так, як ми уявляємо.

Не можу сказати, що мій власний шлях був занадто складним, але переживати його знов я би ніколи не погодилась. На початку війни ми виїхали з країни та жили більше, ніж два роки закордоном. Я не виходила на вулицю, мало з ким спілкувалася, у мене була депресія, мене нічого не цікавило, я нічого не прагнула і не досягала. У мене не було жодного бажання знайомитись з кимось, але  в той же час  мені було дуже самотньо. Я спілкувалась лише з двома друзями через соціальні мережі, і звичайно ж, із сімʼєю.

Я відверто заздрила своїм друзям, тому що вони знаходились вдома, гуляли кожного дня зі своїми друзями, спілкувалися, про щось розповідали одне одному, ходили до школи.

Усе в тій країні мені не подобалось: ні їжа, ні квартира, в якій ми жили, ні звичайні перехожі на вулиці. Я рахувала дні, коли ми поїдемо додому, але кожного разу нам з якихось причин не вдавалось. Проте я не чула звуки прильотів та сирени повітряної тривоги і не відчувала того страху, який відчували люди, що залишилися в країні.

Наразі я знаходжусь вдома, з усмішкою ходжу до школи, нагадую собі кожного дня, що я маю бути вдячна тому, що знаходжусь у своїй країні, у своєму місті та сплю у своєму ліжку. Ніколи не подумала б, що буду радіти таким простим і буденним речам.

Вже пройшло майже півроку, як я приїхала, але  кожного дня тішуся, що я вдома, і ця думка дуже заспокоює мене.

У мене залишилось всього кілька друзів, за яких я  тримаюсь, тому що не хочу втратити їх через страх знову залишитись на самоті. Я б хотіла завести нові знайомства, але мені страшно потрапити в нову компанію. Можливо, це наслідки мого життя за кордоном. Сподіваюсь, це мине, та в майбутньому я зможу без проблем спілкуватись з навколишніми людьми. Якщо б не було війни, не було б і такої кількості скалічених українських душ, як фізично, так і морально.

Певно, кожна людина нашої країни мріє про закінчення війни. Зараз однією з головних цінностей українського народу є мирне небо над головою.

Минулого вже не змінити, але ми можемо посприяти покращенню нашого спільного майбутнього. Я вірю, що на нас чекає світле майбутнє, бо народ, який вірить у Перемогу, який не втрачає надії, прагне бути вільним і незалежним- такий народ неможливо перемогти. Я вірю в нашу Перемогу, у наших захисників, у наших людей. Вірю, що колись настане найщасливий день в житті кожного українця – день Перемоги. Ми знову будемо вільно спілкуватися одне з одним, не боятимемося гуляти містом і плекати плани на майбутнє.