Отрощенко Максим, 10 клас, "Нікопольський професійний ліцей" Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Канищева Інна Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Уночі 24 лютого 2022 року росія напала на ранкову Україну. Тієї ночі мені погано спалося, було дивне передчуття: щось трапиться, був неспокій на душі. Опанував себе лише о третій годині.

Найбільше мене приголомшило з початку вторгнення те, що напад на Україну стався несподівано, ніхто цього не очікував. Ще мене вразило те, що навіть родичі, які знаходилися в Росії та Білорусі, не зателефонували запитати, як у нас справи, чи живі ми, і, взагалі, їм було байдуже.

Російські війська безжалісно вбивали і продовжують вбивати невинних людей, дітей, вагітних жінок, чоловіків, які мужньо захищають нашу країну. Цілі родини залишаються без даху над головою, без їжі, без води...

Хіба так можна вижити? Звичайно, ні. Люди просто в таких умовах не виживають, адже в підвалі дуже довго знаходитися просто неможливо. Я вже не пам’ятаю дня за час війни, коли спав спокійно, завжди відчувається якась тривога в душі, здається, ніби хоч на мить закриєш очі, а тут почнуться обстріли і ти не встигнеш сховатися. Такі думки не полишають кожного, хто знає і відчуває на собі, що таке війна.

Ми живемо в Нікополі, тут – зона активних бойових дій. Починаючи з 12 липня 2022 року, 1000 днів нас обстрілюють щоденно і щоночі безліч разів з різних видів зброї: градів, піонів, САУ, циклонів, ураганів тощо. Піднімали свої літаки та гелікоптери над водосховищем і випускали ракети по сусідніх містах. Спочатку було дуже лячно, але люди звикають до всього.

Одного разу батьки відвезли нас з сестрою до бабусі у стару частину міста, яка зруйнована вщент, де ми залишилися на ніч. Було спокійно і тихо, дивилася серіал у телефоні, аж раптом побачили яскраве світло у вікні, через дві секунди воно зникло і різко стався вибух.

Мою сестру контузило, був шок, і вона перестала говорити. Вже більше двох років ми її возимо до лікарів. Відповідь одна: «Це психологічний стан, стрес, колись все мине…». Мені так шкода сестру, так хочеться з нею перекинутися словом, поділитися своїми успіхами та поразками. Сподіваюся, що Ольга заговорить.

Ще поряд з нами, через чотири кілометри по Каховському водосховищі, до речі, якого майже немає, знаходиться Запорізька атомна електростанція та теплова, де знаходяться орки, які можуть вчинити екологічну катастрофу будь-якої секунди. Ми розуміємо, що тоді будемо у самому епіцентрі радіації.

Також наше місто і навколишні села залишилися без питної води. Дякуємо волонтерам, що не залишили нас помирати, а постійно допомагають у її привезенні, видають різного роду гуманітарну допомогу: одяг, продуктові набори, миючі засоби тощо.

У місті полягло чимало чоловіків, які загинули на війні. У нашому навчальному закладі таких майже два десятки колишніх випускників. До речі, найбільша кількість наших хлопців із 50 професійно-технічних навчальних закладів області.

А найстрашніший випадок — це коли було влучення в один з ліцеїв міста балістичною ракетою. Там загинули 4 чоловіки одразу, і було багато поранених. За час війни більше як 72 людини загинули у місті, 423 – поранені, зруйновано більше 12 тисяч об’єктів. Багато людей виїхали за кордон, інші – по Україні. По місту бігає безліч собак та котів, яких покинули господарі або які втекли під час обстрілів.

Але, не дивлячись на це, місто живе і працює: комунальні підприємства наводять лад, асфальтують дороги, працюють фонтани, висаджують дерева та квіти… Працівники нашого ліцею займаються волонтерською діяльністю ще з часів АТО: плетуть сітки, кікімори, купують смаколики, шиють одяг, допомагають шпиталям та військовим на нульовій та перших позиціях.

Ми не можемо дочекатися, коли ж, нарешті, з лівого берега виб’ють клятих орків і настане довгоочікувана перемога. Мир дуже важливий для нас сьогодні.

Мир — це коли немає ворожнечі між країнами, коли знаходять спільну мову один з одним, політики знаходять мирне рішення, щоб залагодити конфлікти між державами, щоб бути впевненим у завтрашньому дні.