Я родом із Луганської області. Вийшла заміж і переїхала в Херсон. Поховала сина. Він був в Афганістані, приїхав додому – і його збив мотоцикл. Я його поховала там. Потім дочка сказала: «Поїхали до мене в Запорізьку область». Поїхала я в Запорізьку область. І зараз живу в орендованій квартирі. 

Я хотіла вийти на вулицю о шостій вечора, і тут як почали «Градами» гатити! Я ледве зайшла в хату. Не могла зачинити двері. Тоді цілу ніч бахкало. Хата ходором ходила. Я читала «Отче наш» - у мене вже в роті пересохло, а я боялась вийти. У кімнаті вікна вибило, ми їх плівкою зашили. 

Вранці я подзвонила доньці й сказала, щоб забрали мене в Запоріжжя, бо я чула, що там не так часто і сильно гупає, як в нас у Степногірську. 

Я зі Степногірська переїхала в Запоріжжя. Ми з онуком, і собачка в нас така… Ми жили з внуковою жінкою. Вони з хлопчиком повернулись з Італії, вони там були. А ми тут проживаємо. Трошки складно, тому що грошей зайвих немає, а платити хазяйці потрібно три тисячі та комуналку. 

Перейшли сюди і живемо, а так хочеться повернутися! Бо я на кладовищі маму поховала в Херсонській області - там, де й сина. Зараз так хочеться, щоб закінчилася війна! Може, мене б повезли туди. Хочеться піти на кладовище до сина, до мами. Важко дуже жити з війною. Тільки й чуєш: то там померли люди, то там. А коли вона закінчиться, ніхто не знає. 

Життя – складна штука. Усяке було. А тепер не знаю, що робиться і що це за війна. Степногірськ щодня обстрілюють, але я там уже більш як рік не з’являюсь. Коли я востаннє там була, мишів було повно, у хаті ні вікон, ні дверей немає. Живемо в Запоріжжі і щодня молимося, щоб війна закінчилась.