Предун Соломія, 2 курс, Рава-Руський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дюмен Олександра Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя складається з безлічі дрібниць, щоденних подій, про які ми часто забуваємо вже наступного дня. Але іноді трапляється щось, що залишає слід у душі назавжди. Така подія трапилася зі мною минулого року. Вона була несподіваною, звичайною на перший погляд, можливо, трохи неважливою в час жорстокої війни, коли є багато інших, більш вагомих моментів прояву людяності і взаємної підтримки, але саме вона показала мені справжню силу допомоги – ту, яка здатна змінити не лише ситуацію, а й світогляд, внутрішній світ і навіть майбутнє.

Це сталося пізньої осені. Було холодно, сиро, на вулиці мрячив дощ, і все здавалося сірим і безрадісним. Я поспішала додому після занять, заглиблена у свої думки, трохи втомлена і роздратована.

Раптом я помітила, що на зупинці сидить літня, зовсім не знайома мені жінка. Вона була легко вдягнена, тремтіла від холоду і виглядала дуже розгублено. Проходячи повз, я спершу не звернула особливої уваги, адже в місті часто можна побачити людей, які чекають громадський транспорт або просто відпочивають на лавці. Але щось змусило мене зупинитися. Я обернулася і підійшла.

Жінка виглядала дуже слабкою. Я запитала, чи все в неї гаразд. Вона ледь чутно відповіла, що їй стало погано, що вона вийшла з дому за продуктами, але дорогою втратила сили й тепер не може йти далі. Вона не мала при собі мобільного телефону, і здавалося, що їй нема до кого звернутися. У той момент я зрозуміла, що не можу просто піти. Я запропонувала їй допомогу, викликала «швидку» і залишилася з нею до приїзду лікарів.

Виявилося, що в жінки гіпотонія – різке зниження тиску. Якби вона залишилася одна на тій лавці, то невідомо, чим би все могло закінчитися.

Мене глибоко вразила реакція медиків. Один із них сказав: «Добре, що ви не залишили її тут. Ви, можливо, врятували їй життя». Ці слова запали мені в душу. Адже я не зробила нічого особливого, просто зупинилась, звернула увагу, залишилася поруч. Але саме в цьому проявляється справжня сила допомоги – у простих речах, у щирому бажанні не пройти повз.

Після того випадку моє ставлення до життя змінилося. Я почала більше звертати увагу на людей навколо: хто виглядає розгублено, хто сумно сидить на самоті, хто потребує хоча б доброго слова.

І щоразу, коли з’являлася можливість допомогти, я не вагалася. Це не завжди щось велике – допомогти донести сумки, підказати дорогу, посміхнутись… Але саме такі маленькі вчинки створюють довіру, доброзичливість і людяність у суспільстві. Допомога – це не лише вміння простягнути руку. Це вміння відчути біль або потребу іншої людини, навіть якщо вона не просить прямо. Це здатність ставити себе на місце іншого, бачити світ його очима. Я переконалася, що справжня сила – не в м’язах, а в серці. Бути чуйним – це вияв справжньої зрілості.

Мені здається, що в сучасному світі, де всі кудись поспішають, де панує індивідуалізм і байдужість, ми особливо потребуємо культури допомоги. Коли один маленький вчинок може змінити день, а іноді й життя іншої людини.

Світ стає теплішим і людянішим тоді, коли ми не забуваємо про тих, хто поруч. І що найважливіше – допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі. Ми стаємо добрішими, чутливішими, сильнішими.

Можливо, ця подія не здається глобальною чи героїчною. Але для мене вона стала символом того, як маленький прояв людяності може стати великим кроком до внутрішньої зрілості. Саме так народжується справжня сила – сила допомоги.