Колодяжний Юрій, 8 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія №111 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фенарда Оксана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я спав досить міцно, тому здивувався, коли мама розбудила нас о шостій ранку. За інерцією, я почав готуватися  до школи, але вона мене зупинила. Ледь стримуючи сльози, мама повідомила, що почалася війна. Мені треба було швидко поїсти і лягти знову спати. Очікуючи подальших дій, я лежав у ліжку і намагався зрозуміти, що робити. У той момент, це здавалось найбільшим жахом. Тоді я не знав, що буде далі і морально готувався до наступних, невідомих змін.

Мене досі дивує, як швидко я та моя сім’я адаптувалися до війни. Звичайні буденні справи, допомога одне одному, допомога іншим зробили нас сильнішими.

Я завжди вважав, що допомога іншим може бути невелика, проста, але повинна бути дієва. Іноді навіть шматок хліба може принести радість іншій людині. Я знаю, це правда. І я бачив це на власні очі. Одного разу приїхали волонтери та привезли дуже багато різної допомоги для дітей і літніх людей. Оскільки світла в той момент не було, ліфти не працювали,  мені довелось побути в ролі вантажника - розносити допомогу на високі поверхи. Це було складно особливо через те, що двері відчинялись назовні та звичайно сходи.

Сходами підійматися на високі поверхи важко, навіть без вантажу, а з ним просто не передати як. Але було приємно спостерігати за тим, як люди раділи простим речам у коробках допомоги - тим речам, які на той час були недоступні.

Багато людей не могли виходити на вулицю: через хворобу, фізичні труднощі та навіть переляк, тому така проста допомога  була для цих людей дуже важлива. Їхні посмішки та слова подяки давали надію на майбутнє. Того дня у мене відвалювалися від утоми руки та ноги. Також того дня сталося дещо особливе та трохи кумедне. Жінка дуже похилого віку, що живе поверхом над нами, відмовилась приймати допомогу просто так. Їй тоді виповнилось дев’яносто років. Із гордістю вона повідомила що в неї день народження та сказала, що не може відпустити з порожніми руками, тому видала мамі тацю з варениками. Наступного дня мати намагалася повернути тацю, але також не могла віддати її порожньою, тому поклала на неї пачку з макаронами. А коли вона повернулась додому, тато дуже сміявся, бо у неї в руках була тарілка з варениками.

Раунд 2. Ще декілька днів мати ходила туди - сюди у спробах повернути посуд.

Ця історія нагадує, що у найтемніші, найскрутніші часи можна знайти привіт порадіти, посміхнутися та запалити свічку радості та добра.