Бурбан Анна, вчитель, Український католицький університет, Львівський університет імені І. Франка

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Того дня Марія працювала за швейною машинкою, адже вже тривалий час це був єдиний можливий для жінки заробіток. Так вона змогла вивчити сина в школі та оплачувати навчання у виші. За роботою доводилося проводити увесь день, а траплялось, що і всю ніч. Нестерпний біль у спині не залишав Марію ні на мить, а почервоніння в очах було звичним явищем. Та сей дискомфорт був не завдавав тривоги жінці, адже після того, як її вагітну покинув на той момент коханий, вона вирішила усе життя присвятити дитині.

Василь був для матері усим. У ньому вона вбачала продовження, життя, віру і надію… Хлопець декілька років не мешкав з Марією, та все ж приїжджав на вихідні. Звісно, не кожного тижня.

Він навчався у іншому місті, а після пар ходив на роботу, адже знав як важко мамі дається кожна гривня, а відтак намагався заробити бодай щось, щоб допомогти їй, щоб не бути для неї матеріальним тягарем. Завжди, коли навідувався, дарував мамі букет без приводу. Ті квіти для Марії були чимось більшим, ніж просто зірваними рослинами. Вони були свідченням того, що жінка не задарма поставила благо сина вище свого.

Того дня Василь приїхав до матері. Як завжди з квітами, але цього разу він дуже хвилювався, адже не знав чи вони сподобаються. Хлопець ніколи не дарував орхідей, адже вони були юнаку не по кишені.

Однак, заробивши, хотів виразити любов та вдячність для дорогої жінки найдорожчим з побачених у магазині екземпляром. - Мамо, я вдома! – почула Марія з коридору голос сина. - Я вже іду, синку. Тільки закінчу останній шов. Марія встала з-за столу і єдине, що почула, був звук вибуху, а далі… Далі в очах потемніло. Вона втратила свідомість, проте, крізь темноту безодні, вловлювала крики та гуркіт. Жінка прийшла до тями тільки у лікарні. - Що сталося? – спитала знесиленим голосом у медсестри, яка саме міняла капельницю. Жінка не надто церемонилася з відповіддю та сухо й жорстоко видала правду. - Прильот. – сухо відповіла медсестра. - Де мій син? – в розпачі питала жінка лікарів та рятувальників. Ніхто не міг дати відповідь, адже не знав де він, бо тіла так і не знайшли.

Марія не знаходила місця. Вона блукала коридорами лікарні та заглядала у кожну палату. Можливо, у наступній вона все ж знайде Василя? Але ні… Ні в тій, ні в іншій сина не було.

Жінка благала допомогти, але рятувальники тільки розводили руками – у їхньому маленькому місті не було настільки потужного оснащення, яке могло б розчистити уламки будинку. Допомогу доводилося чекати з області, тому кожна хвилина була на вагу золота. Марія не могла повірити, що таке горе сталось з нею. З кожною секундою віра у порятунок сила згасала. Проте залишалася надія – сліпа надія на те, що він ще живий.

Жінка не могла чекати й подалася до розваленого помешкання. Марія знову і знову обходила розвалини невтомно гукаючи Василя. Сніг бив їй в обличчя, а вітер крав голос.

Однак ніхто і ніщо не може вкрасти голосу люблячої матері. Зерно зневіри посіялося у її серці. Блукання навколо дому не давало плодів і страх ніколи не побачити живого сина ширився серцем. Марія незчулася, як настала ніч. Проходячи повз чергової бетонної брили, їй почувся слабкий голос сина. Невже Василь був живий? У матері не вистачало сил розібрати завали. Бетон не піддавався їй, а ще сильніше просідав у землю. - Допоможіть мені! Мій син під завалами будинку!

Відчайдушно кричала жінка, благаючи кожного з рятувальників про допомогу. - Він там! Я чула його голос. Він кликав мене!

Не відступалася Марія, адже вогник надії зігрівав її душу. Вона не могла дозволити, щоб він погас! - Ви справді чули його? – спитав сивоволосий чоловік. - Так. - Ви впевнені? Мала ймовірність того, що Ваш син досі живий. - Я надіюся на це. З надією можливо все.

Ратувальнику самому було невідомо що рухало ним: бажання допомогти, виконати своїй професійний обов’язок? Чи надія на те, що їм вдасться відшукати бодай когось живого? Пробиваючись крізь груди бетону та арматури, ніхто з рятувальників і подумати не міг, що вони врешті натраплять на живого. Вони копали далі та врешті витягнули Василя. Він пролежав під завалами майже тиждень. Без харчів та води. Він був знесилений та ледь живий. Але живий!

Юнак довго не приходив до тями. Його організм вперто не хотів відпускати хлопця з тенет сну. Але Марія надіялася, що син врешті прокинеться. - Мамо…

Почула одного ранку жінка. Це був лагідний голос Василя. Він тільки відкрив очі. - Синку, нарешті ти зі мною. - Мамо… Я так і не подарував тобі квіти… - Синку, це неважливо. Головне, що ти живий. - Ти врятувала мене.

Інколи віра у те, що дива все ж трапляються, - єдине, що у нас є. Поки ми живемо й рухаємося, повинні пам’ятати, що доки з нами надія – можливо все.