Айвазян Маріам, вчитель, Комунальний заклад "Харківський ліцей №134 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

З дитинства я знала: допомагати - це не обов’язок, а поклик серця. Моя родина з 2012 року займалась волонтерством, опікуючись дітьми, позбавленими батьківського піклування. З 2014-го до нашої допомоги додалися військові - ті, хто став на захист України на сході. Ми шили одяг, пакували передачі, збирали кошти. Але 24 лютого 2022 року наш світ розлетівся на уламки - і саме в цих уламках розкрилася справжня сила допомоги.

Ми залишилися у Харкові - в місті, яке стало прифронтовим. Разом із сестрою та братом ми організували евакуацію людей із Салтівки - району, що постійно обстрілювався.

Ми не були героями, ми просто не могли інакше. Ми відвозили людей до вокзалу, фасували гуманітарну допомогу, робили устілки для військових, пекли млинці, підгодовували покинутих тварин. Прокидались о п’ятій ранку і працювали до комендантської години. Було важко, страшно, але нас тримало відчуття, що ми потрібні. А потім настало 14 березня - день, який розділив моє життя на «до» і «після». Того ранку ми розділилися: брат із сестрою повезли допомогу військовим, я - евакуйовувати людей з будинку, в який за годину до того влучила ракета.

Їхній шлях обірвався під обстрілом «Градів». Брата не стало. Сестра вижила, але втратила зір і на довгі місяці - можливість бачити світ таким, яким вона його любила.

У той момент я відчула, що більше не можу. Здавалося, усе, що ми робили, розбилось об стіну жорстокості. Але саме тоді, коли мої сили були на межі, до нас прийшла інша допомога - така, якої ми не чекали, але без якої не вижили б. Мої колеги, учні та їхні батьки, друзі-волонтери - усі вони підставили плече. Аптеки не працювали, а ліки з’явилися. Лікарі, яких нам допомогли знайти, провели операцію сестрі безкоштовно. Друзі допомогли поховати брата як Героя. Нас прийняла у Вінниці родина, яка навіть не була з нами знайома.

Вони створили для нас умови, в яких ми вперше за довгі тижні змогли видихнути. Сестра почала реабілітацію. Їй повернули зір - частково, але це вже було світлом у темряві.

Ця подія змінила все. Не лише в моєму житті - в моєму серці. Я зрозуміла, що сила допомоги - не лише у наших діях, а у взаємності. Ми допомагали іншим, і коли прийшла біда - інші допомогли нам. Це - коло єдності, коло любові, яке не розривається навіть у найчорніші часи. Я почала інакше дивитися на українців. Ми - незламні не тому, що сильні фізично. А тому, що маємо серце. Нас не можна зламати, бо ми тримаємо одне одного. Війна відкрила в нас неймовірну здатність до співчуття, взаємодопомоги, самопожертви. І саме ця здатність - не зброя, не політика - дає мені віру в майбутнє. Особисто для мене це стало точкою росту.

Я знову почала вчителювати - у ліцеї, який, на жаль, був зруйнований у перші дні війни. Але я залишилась із дітьми. Бо навчати - це також допомога. Це - вклад у майбутнє, яке ми маємо збудувати разом.

Кошти, які ми мали після операції, ми не зберегли для себе. Ми придбали квадрокоптери для військових. Бо вірили: найкращий спосіб вшанувати пам’ять брата - це продовжити справу, якій він віддав життя. І ми продовжимо. Бо саме в цьому - справжній сенс допомоги. Ця історія стала для мене не лише трагедією, а й джерелом надії. Я побачила, що навіть у найтемніші дні серед нас є світло - і це світло створюємо ми самі. Я вірю, що наша країна вистоїть. Не тому, що в нас немає втрат. А тому, що ми не залишаємо одне одного наодинці з цими втратами.

Сила допомоги - це не просто жест. Це - форма любові. І поки ми любимо - ми живі.