Одного ранку я прокинулася від глухого гуркоту. Через хвилину почалися обстріли. Звуки розривів були такими різкими й гучними, що душа стискалася від страху. Усе, що раніше здавалося таким звичним і спокійним, зникло за лічені години.

Магазини закрилися, на вулицях майже нікого не було. Аптеки перестали працювати, воду і газ відключили. Щодня обстріли ставали дедалі ближчими, і іноді здавалося, що вони не припиняться ніколи. Ми ховалися, намагалися не виходити, чекали тиші, яка рідко наставала. Кожен день був наповнений тривогою і втомою. Не було впевненості в завтрашньому дні, у безпеці та майбутньому. Іноді хотілося просто заплющити очі й забутися. Але потрібно було триматися - для себе і для тих, хто поруч. Стріляли щодня. Я фактично жила у підвалі.

У селі не було світла та води,  тяжко було виживати. Скільки б я не намагалася залишатися, все сильніше розуміла, що так не можна продовжувати. Це був вибір між надією і виживанням. Встигла виїхати. Було дуже страшно залишатися. Я виїхала, щоб врятувати власне життя. Зараз чекаю тільки миру. Дуже хочу додому, але там небезпечно. Село знищують щодня.