Ранок був звичайним, але вже до обіду стало ясно - почалася війна. Ми живемо поруч із кордоном, і з самого першого дня стало дуже небезпечно. Наступ йшов швидко, обстріли почалися майже відразу. Здавалося, ніхто не знав, що робити. Ніхто не був готовий. Я чула гул літаків. Мене це здивувало. Дуже скоро все навколо завмерло. Магазини закрилися, аптеки теж. У місті зникла вода, світло вмикали з перебоями. Люди шукали, де дістати хліб, сіль, крупу. Телефони майже не ловили. Ставало не просто важко - ставало страшно.

Щодня посилювалися обстріли. То ракета, то дрон, то снаряд. Особливо важко вночі - коли все навколо темно й тихо, а потім раптом десь поруч - удар. В селі досі постійно чути вибухи. 

Я просто живу. В селі ми допомагаємо один одному. Намагаємося триматися. Мені хочеться миру. Мені хочеться, щоб усе закінчилося. Але поки все триває. Поки ми тримаємо удар. Поки сподіваємося. Я вірю, що все відновимо. Що знову відкриються школи, магазини, кафе. Що можна буде вийти на вулицю без страху. Я живу цією надією. І вона дає сили.