Ніколаєв Микола, 11 клас, Новотроянівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Карабаджак Ганна Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Живеш собі спокійно і нічого тебе не турбує, але кожна людина хоча б раз у житті опиняється в ситуації, коли якась подія, чи щось змінює її погляди. Така подія в моєму житті незабаром сталася, коли я відвідав на канікулах Почаївську Лавру.

Це була подорож, яка розпочалася як звичайний візит до святого місця, але переросла у глибоке переосмислення життя та подій, що відбуваються в Україні.       

Моя подорож почалася з того, що потрібно було їхати через державний кордон, тобто через Молдову, тому, що дорога набагато коротша. Як відомо, мене одного без батьків не можна було пропустити через державний кордон. Батьки були змушені просити звичайну жіночку з нашого села взяти на себе обов’язки піклуватися про мене, яка теж їхала у Лавру. На цьому прохання не закінчилися. Треба було довіреність оформити на цю жіночку. Вона мала поїхати з нами у районний центр за 45 км і зробити цей документ. На щастя не відмовила вона нам і у цьому питанні. Залишалося 2 години для того, щоб доїхати до міста Болград і встигнути до 17.30 зробити цей відповідний документ.

Ми доїхали до місця призначення, а на годиннику залишалося всього 30 хвилин. Нотаріус встигла нам завірити документ завчасно. Дорогою назад їхали всі задоволені, особливо я.

Наступного ранку о дев’ятій годині ми перетнули державний кордон без проблем. Я їхав у маршрутці і думав як ця жіночка пожертвувала своїм часом заради чужої людини, я був безмежно їй вдячний за вчинок. Завжди в житті знайдуться люди, на котрих треба рівнятися, такий урок я взяв для себе. Дорога тривала 12 годин. Я їхав і думав як я маю вчиняти і мої думки перебила фраза водія, що його GPS – навігатор загубив зв’язок і ми їхали у невідомому напрямку. Водій намагався виїхати на більш високу точку данної місцевості, або знов знайти інтернет і підключити навігатор. Так ми їхали з однієї точки місцевості на іншу, але це результату не давало.

Тоді мені у голову  спала така думка: я згадав про Garmin – автономний навігатор, який працює без підключення до інтернету, про який я дізнався з уроку фізики, і про який водій, якому 62 роки, взагалі не знав. Я швидко підключив цей навігатор і ми поїхали у потрібному напрямку.

Пасажири були задоволені моєю порадою, вони дякували мені, а водій був у два рази щасливіший за інших, бо він відповідав за всіх дев’ятеро пасажирів, яких треба було доставити до місця призначення. А як би ви знали як я себе почував серед дорослих людей, яких я врятував? Я був задоволений від того, що зробив добре діло, я був вдячний Всевишньому, що дав мені саме у той момент думку про урок фізики у школі. Після палкого обговорення нашої сумісної поїздки, ми перейшли у свої  роздуми. Кожен їхав, розглядав дуже красиві пагорби прекрасної Молдови, її ліси, озера, річки, храми, які ми мали можливість спостерігати з віконця маршрутки. В мені вирували питання, які не давали мені спокою. Сучасні неприємні події в нашій країні залишають слід у кожному з нас, змушуючи замислюватися про сенс життя, віру та єдність.

Як тільки я побачив величні стіни Лаври, блискучі куполи храмів, відчув щось особливе – ніби потрапив у інший світ, де панує спокій і гармонія, де на душі тепло і мило.

Саме 27 березня мені виповнилося 17 років. Я відмовився від святкуванні свого дня народження у нашому ресторані місцевому тільки тому, що мені дуже хотілося відвідати  Свято – Успенську Почаївську Лавру, яку я ніколи в житті не забуду. Святкування великого не було, та воно і не потрібне було у цей момент, мене словесно привітали водій і пасажири нашого маршруту.

Саме у цей день я сповідався у батюшки, саме у цей день я потрапив у печеру святого Йова, саме у цей день я почув про старця – мільонера і його добрі справи.

Знаходячись троє діб у Почаївській Лаврі, я мав змогу поспілкуватися з монахами, послушниками, паломниками, які приїхали з усіх куточків нашої милої України і навіть із сусідніх держав. Їхні розповіді про віру, прощення та допомогу ближньому відкрили мені новий погляд на те, як варто сприймати життя. Особливо мене вразила історія одного літнього чоловіка, який був колись мільйонером і який пожертвував всіма своїми збереженнями задля встановлення майже розбитого храму, задля існування  маленького зоопарку, який створив  дітям, які приїжджають до міста Почаїв, в якому я побачив пава, оленя, лебедів, вислюків, курочок, качок, біля невеличкого озера, яке знаходиться поруч з храмом.

Цей старець живе зараз у невеличкому будиночку біля храму і біля озера. Він приймає кожен день відвідувачів, які хочуть, або мають потребу у спілкуванні з ним.

Він вчить доброті, він надихає на тому, що потрібно думати про вічне життя, що життя продовжується і після смерті, тільки вже воно буде не таким, як на землі, а особливим, до якого треба готуватися кожної хвилини. Він каже, що не варто витрачати час на балачки, треба духовно підковувати себе.

Мене вразила розповідь послушника, який зробив нам екскурсію на кладовищі де поховані святі. Я побачив могили святих Митрополитів, а вразила мене у цей раз не розповідь про святих людей, а саме емоційність і ніжна й трепетна любов до померлих, яких шанують і люблять.

Любов і повага до померлих відчувалася на відстані, ніби він живе з ними кожну мить.

Ще я зустрів людину, яка втратила дім через війну, знайшовши у Лаврі притулок і душевний спокій. Він говорив про силу молитви, про віру, милосердя, які змусили мене задуматися про те, як важливо залишатися людяним навіть у найважчі часи.

Ця подорож дала мені відчуття того, що віра та підтримка одне одного – це те, що справді може змінити світ. Я зрозумів, що допомога ближньому, навіть найменша, здатна принести світло в найстрашніші і найтемніші часи.

І саме таке відчуття змінило мій погляд на сучасні події в Україні – я побачив не лише трагедію й біль, а й незламність українського духу, силу єдності та надію на краще майбутнє.

Повернувшись додому, я вже не був тією самою людиною. Почаївська Лавра залишила в моєму серці слід, який нагадує про те, що важливо не лише шукати підтримку, а й самому стати тією людиною, яка простягне руку допомоги. Я завжди буду намагатися підтримувати людей у скрутну для них годину. Бо справжня сила – у доброті та вірі в краще.