Підопригора Юлія, вчитель, Сумський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №15 Сумської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

О 22.30 на хвилину витягаю навушники з вуха і поглядаю на годинник. Тривоги немає, темно скрізь, родина спить. Чого я чергую? Нехай ще 10 хвилин  –  і піду. Жовтогаряче світло – ясно-ясно видно, як машуть крилами штори, разом з карнизом, стелею і скалками вікон опадають йому на голову. Виття тривоги, одяг упереміш з піском та глиною, «Отченаш» вголос і команда Тетянці, щоб спускалася першою. Лупашать від Роменської!

Доки я вдягну дементну артритну стару… Досить упхати їй ноги в калоші, вдягатиму у погребі, пакет з пальтом щовечора на готові. Миколо, уставай! Потягли бабу!

Перший дзвінок – рідні: «Прилетіло! Цілі!» Другий – до поліції. Микола безшумно перебирає капцями до горища. Тетянка вже ушилася. Блукають вулицею сусіди. Сусідський Рекс гарцює хатою. Пробиті ворота стоять, паркан увесь лежить. Від бесідки – купа дров. Ґанку немає. Від вхідних дверей – завіси. Від вікон – чорна порожнеча. Віконна рама не прибила стареньку, бо металева спинка ліжка висока і мішок з піском на підвіконні. А осколок не вбив, бо металеву раму пробив вище від голови, лежала ж бо. А до Тетянки не дістав, застряг у перестінку завширшки з долоню поруч зі скляними дверми (дякую, Господи, за милість твою!). Дзюрчить з опалення. Топчемо сніг, викидаючи на подвір’я килими упереміш із розсадою.

Світло вимкнули, та є свічка і полихає хата Івлевих. Її нікому гасити, бо восьмирічний хлопчик з мамою вже мертві, а номер пожежників не відповідає. Двадцять дві людини (четверо дітей) вбито російськими авіабомбами швидше, ніж я встигла вставити у вухо навушники.

Потім: 09.03.2022. Роменською проїхати не можна. Евакуаційний коридор стоїть непорушно. Тому їдемо Оболонською. Веземо нові вхідні двері з «Епіцентру». Тільки тепер чоловік зізнається, що половини даху в нас теж немає. Прогноз: «У найближчі дні мінус 17». А найстрашніше – можлива окупація, навіть не хочу думати, чого (кого) в нас не буде тоді.  В’їжджаємо на куток під життєствердний стукіт молотків. Доки хтось евакуюється, Пантелеймонівська відбудовується і нікуди не збирається.

Волонтери привозять плівку, а потім приходить батько Тетянчиних однокласників-двійнят Рашевських: «Я допоможу тимчасово напнути дах. Якщо раптом з нами таке станеться, ви ж допоможете?» Авжеж.

Доводиться писати пост у фейсбуці, щоб заспокоїти всіх охочих допомогти. Пост прикрашаю вуликом.

Тепер: 10.09.2025. О восьмій обмираю назустріч госпітальному автобусу. У світлі ясного ранку самотньо сповзає мостом під гору і виринає поруч. Наглухо зафарбований, нестерпно довгий і тяжкий, німо пропливає поруч, зосереджено й обережно намотуючи дорогу. Наосліп волочусь далі на півчніч… О дванадцятій стискаю-розтискаю кулак у центрі переливання крові, який уцілів після прильоту ракети по станції швидкої допомоги за двадцять метрів звідси.  Що можу – віддаю. Так легше очікувати справедливості.

Не забуду, як вранці після авіаудару Тетяна, з усіх сил стримуючись, спитала: «То та Маша, яку я катала на велосипеді, – тепер сирота?»

Я хочу, щоб наші жили. Разом. Спрагло. Натхненно. Щасливо. Українці заслуговують на справедливість, на свою землю, на своє майбутнє.

О двадцятій удвох товчемося у темному дворі, тупцяємо за ворітьми, а тоді, не змовляючись, припускаємо до безсонної вулиці. Доки очі біжать слідком за кожним плямистим кузовом, вуха все сподіваються на наростаюче ревіння двигунів колони з півдня. Електрика згасає, тільки прожектори ППО до світанку раз у раз латають розідрану маскувальну сітку розіп’ятого Чумацького Шляху. Спи.  Свої – поруч!