Полюхович Іванна, 9 клас, Обсіцька гімназія Березівської сільської ради Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Воробей Любов Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На мою думку, кожен в своєму житті хоч раз відчував самотність. Від неї можна або втекти або змиритися, але краще гідно попрощатися і ніколи більше не зустрічати, знаючи, що все буде добре.

В нашому житті є стільки несподіванок, які на нас чекають. Терпіти і знову терпіти, дожидаючись променя світла, який дасть вірний путь.

Нещодавно до нашого села приїхала сім’я переселенців. Відтоді,  кожного дня я бачила дівчину, у котрої немає друзів, та з неї інколи глузують однолітки. Ті, хто глузують, навіть не підозрюють, наскільки сильно може зайти та «невинна» кличка, і навіть не хочуть знати. Я бачила її погляд на групки дівчат-подружок, які дружньо збиралися разом. Цей погляд був повен смутку та печалі, які прогризали її душу зсередини. Та ніхто цього не бачив, нікого не хвилювала її самотність, вона просто існувала...

Одного дня я заговорила до неї, привіталася, виявилося, що вона ще й дуже скромна, та вона була така рада почути просте слово «привіт» не заради насмішки, а просто, як знайомі.

В той день в нас в класі була пересадка, я зі своєю коліжанкою вже бронювали місце біля вікна, але, подивившись на ту, з якою недавно віталась, я змінила свою думку. Вона вже була готова знову сідати сама, але я прийшла з несподіваним запрошенням сісти разом, і з невеликим шоком на обличчі вона погодилась. Звісно моя коліжанка також була трохи шокована, але не стала засуджувати мої дії.

З того дня ми кожен день бачилися, говорити з нею було важко, майже неможливо, адже вона, мабуть, думала, що це чергова спроба поглузувати над нею.

Вона була мені цікава, тому я намагалася бути щирою з нею, і врешті-решт ми почали якось перекидуватися банальними фразами. На питання «як справи?», вона відповідала «добре», але говорила це, приховуючи невимовний біль, який руйнував її з середини. Я це бачила, і мені ставало сумно за неї, я так сильно хотіла, аби вона знову так щиро посміхнулась, як колись, коли я вперше привіталася з нею...

Минали дні, але вона була такою ж холодною, не підпускаючи мене до себе. Мене це гнітило, тому я вичікувала моменту поговорити з нею віч-на-віч, та висказати їй мої щирі наміри дружби щодо неї.

Це все ж таки сталось, але не знаю, чи стало їй від того краще. Потекли гіркі сльози, які вона відчайдушно намагалася стримувати. Ці сльози обливали мою душу смутком, і мені також, без причини, захотілось плакати. «Можна тебе обійняти?», несміливо запитала я, на що вона також несміливо обгорнула своїми холодними руками мою спину, і від цих обіймів нам обом стало так тепло на душі. Цей момент став початком нашої дружби та кінцем самотності моєї вкрай сором’язливої подружки.

Іноді ми не помічаємо, як наші слова та вчинки можуть ранити інших. Легковажні насмішки здатні завдати глибоких душевних ран.

Лише усвідомлення власної відповідальності за емоційний стан оточуючих та прагнення до підтримки можуть створити світ, де самотності буде менше місця, адже самотність – це не вирок, а виклик. І хоча вона може здаватися нестерпною, щирість та наполегливість у бажанні допомогти іншому здатні зруйнувати її мури. І ця історія є свідченням того, що навіть одна простягнута рука може стати початком справжньої дружби та кінцем самотності.