Концимал Максим, 10 клас, Білівський ліцей Зорянської ТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бражник Галина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді простий день стає останнім днем простого життя. Просто ми цього ще не знаємо. Так було 23 лютого 2022 року. Ми з друзями були на змаганнях - грали, раділи, сміялися. Усе було спокійно і безтурботно. Ніхто з нас не замислювався над тим, як легко все може рухнути. Я не знав, що для нас це - останній день, який був насправді спокійним. Потім настав світанок, який зруйнував реальність. 24 лютого. Я прокинувся о п’ятій ранку, без причини.

Мені було тривожно, я не розумів чому. Мама теж не спала. Її обличчя було блідим, а очі-сповнені страхом. “Почалася війна”, - промовила вона. І це стало початком довгого болю.

Школу відмінили. У новинах йшлося про вибухи, всі аеропорти були у вогні. Українці прокинулися від кошмару, який став реальністю. Уперше в житті я побачив, як страх охоплює обличчя дорослих. Перші дні війни були, наче у тумані, ми мовчали більше, аніж спілкувались. Навіть тиша сіяла страх.

Потім почалися перші тривоги у нашій області. Я пам’ятаю, як усе тіло тремтіло, коли було чути сирени. Одного разу було влучання неподалік нашого села. Дім здригнувся, а серце стислося.

По телевізору дедалі частіше стали обговорювати про можливий напад зі сторони білорусі. Тоді ми прийняли тяжке рішення - виїхати до Польщі. Дорога до Польщі була виснажливою. Ми залишали не просто наш дім, а наше життя, життя яке знали. І найбільше боліло те, що ми їхали без тата, він залишився вдома. У Польщі нас прийняли добре, люди допомагали - словом, житлом, підтримкою. Але найсильнішим було відчуття втрати - ці лиця не змогли замінити рідних. Кожен вечір я засинав з думкою про рідний дім, з болем про те, що більше не знаю, коли його знову побачу.

Сум за домом ставав все дужчим. Найгіршим було дивитися на маму, вона трималася, працювала, але в її очах була порожнеча.

Ми часто донатили на ЗСУ, підтримували армію, як могли: донатом, репостом у мережі, або теплим словом. Це була наша єдина можливість відчувати, що ми не просто біженці, а частина, частина великої боротьби. Навіть за кордоном ми були разом з Україною. Але з усім цим болем у серці я побачив і те, що ніяк не забуду - силу допомоги. Люди, які не знали нас, простягнули руку. Вони не питали, ким ми були до війни. Вони просто допомагали. І я зрозумів: людяність - це найвища форма допомоги. Я часто думаю, що таке допомога. Це не завжди щось велике. Іноді - це шматок хліба, іноді - тепле слово, а іноді - просто погляд, який говорить: "Я тебе розумію". І це дає сили.

Допомога змінює світ, не дає впасти, вона є причиною, чому ми досі тримаємося. Я бачив, як вона рятує душі, я бачив, як доброта звичайних, начебто незнайомих людей, повертає віру в цей світ.

Мені хочеться додому, до друзів, до рідних стін, до вулиць, які знайомі, але насамперед - до тата. Я вірю, що сила допомоги - це більше ніж просто дія, це серце, що не боїться болю, це рука, що піднімає іншого, це слово, що рятує від тиші. І саме ця сила тримає нас усіх. Ми вижили завдяки їй. Ми стали єдиними завдяки їй. І ми переможемо - завдяки їй. Сила допомоги - це світло у темряві, це те, що не дає згаснути надії. І саме вона - наша справжня зброя.