Бричка Андрій, 8 клас, Обсіцька гімназія Березівської сільської ради Сарненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мініч Оксана Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя водночас таке прекрасне і таке складне. Життя підлітка, на мою думку, є надскладним. Ми хочемо швидше стати дорослими і боїмося в чомусь помилитися. Стільки викликів попереду, стільки планів. Ми живемо, мріємо, закохуємося…

І раптом – війна! Все зупинилося! Ми знову діти, маленькі, беззахисні, які заглядають в очі мами з надією, що вона все вирішить, захистить…

До повномасштабного вторгнення я жив у своєму невеличкому селі недалечко від кордону з Білоруссю. Ходив до школи, мав безліч друзів, з якими у вихідні ми грали у футбол. На кожне велике свято немаленька родина збиралася за столом. Хто міг подумати, що у ХХІ столітті може розпочатися така жорстока війна, яка забрала тисячі життів. А скільки людей назавжди залишили рідну домівку, рятуючи життя свої і своїх дітей.

Ми потрапили в якусь іншу реальність – незрозумілу, страшенну, де навіть мама не може зарадити.  Три роки жаху, горя, сліз.

Коли в школі святкували перші та останні дзвоники, святого Миколая, коли отримували чудові подарунки, на Новий рік була прикрашена святкова ялинка, мої однокласниці робили гарні зачіски, ми ж, хлопці, гордовито стояли осторонь, ніби ми уже такі дорослі. Я з класом стільки разів ходив на екскурсію! У нас такий чудовий ліс! А озеро! І  зараз я з жахом думаю: а чи будуть ще шкільні свята у моєму житті?

Я навчаюся у 8 класі, ще три роки навчання, але чи зупиниться ця клята війна? Коли уже замовкнуть «повітряні тривоги»?

Я як зараз пам’ятаю той страшний ранок. Ми з братом збиралися до школи, жартували, ніщо не віщувало біди. Зателефонував мій дядько Іван і сказав, що почали під ранок бомбардувати наші міста. Хіба в це можна було повірити? Ні!!! Люди ще спали! Потім оголосили воєнний стан. Тоді ми ще не вірили, що це затягнеться на довгі роки. Ніколи не забуду як робили запаси продуктів харчування, збирали ліки та документи. Всі говорили про «тривожну валізу». Деякі люди почали в лісі копати землянки, перевозили туди теплі речі, дрова. Увечері дорослі чоловіки збиралися, щось обговорювали, чергували по черзі. Так намагалися захистити своє село. Але від кого? Де взявся той ворог? У сусідньому білоруському селі – багато родичів та друзів.

І коли з території Білорусії почали летіти ракети, ворожі літаки, які скинувши смертельну зброю, повертались через наше село назад, - люди не  розуміли, що відбувається. Ми в чомусь провинилися? За що?

Важко передати той страх, що охоплював кожного разу, коли пролітала ракета. Таке було враження, що летіли дуже низько, над самою хатою. Я вперше почув як летить ракета, і плани на майбутнє стають такі примарні. Залишився тільки страх, адже уламки ракети знаходили і в нашому селі.

За роки війни ми дуже змінилися і навчилися жити без світла, не витрачати грошей на розваги, а головне – якось стали одним цілим.

Мамин брат Василь, який проживав у Донецькій області у місті Торецьк, переїхав із родиною до нас. Це був початок квітня 2022 року. Приїхало п’ятеро людей і в нашій хаті стало проживати дванадцятеро чоловік. Ми об’єдналися: разом готували їсти, увечері тихенько розмовляли, коли вимикали світло. Адже ворог намагався занурити країну в темряву. Я, тоді дванадцятирічний хлопчина, не міг зрозуміти всіх емоцій дорослих, коли говорили про Маріуполь. Мама тихенько плакала, думаючи, що я не бачу, і я розумів: там – жах! Так багато зруйновано, знищено.

Важко було дивитись новини, – там показували дітей, які позасинали назавжди у своїх ліжечках.

Я дивився на свою маленьку сестричку Софійку, така кумедна, весела, і ще більший страх огортав мене. Мене охоплювала злість. Ми спостерігали за дорослими, вони готували продуктові набори, заготовляли дрова і відправляли все туди, де були бої. В’язали теплі речі, готували голубці, вареники – все відправлялося на схід. Ми, діти, теж дуже хотіли бути корисними, і почали робити окопні свічки. Ми розуміли, що маємо бути єдині.

Мій дядько Іван теж був на війні. Я часто спостерігав за бабусею як вона щиро молиться благаючи захистити його та всіх захисників.

Та, на жаль, 9 червня 2022 року нашу родину сколихнула страшна звістка – у Донецькій області під Камишувахою було тяжко поранено мого дядька Коханевича Івана Федоровича. Мама разом із дружиною дядька поїхали у місто Дніпро, де, у лікарні ім. Мечнікова, перебував поранений дядько. Вся родина чекала гарних новин, але їх так і не було. Поранення було тяжке, від отриманих травм він помер 12 червня 2022 року. Поховали героя 15 червня у селищі Рокитне на сільському кладовищі. Все наче обірвалося, життя здавалося зупинилось. Вдома батьки виконували свою роботу, але хотілось кричати, важко було сприйняти те, що відбулося з нами.

Бабуся то тихенько скиглила, то переходила на жахливий крик. Біда чорним крилом накрила нашу велику родину.

Я спостерігав за своїми близькими людьми і так хотілось чимось зарадити, моя мама перестала посміхатися, а бабуся – стала якась маленька, непомітна. Чи хотіла мати такої долі для свого сина? Ні… Мамі треба, щоб дитина жила. Навіть року не минуло, як моя бабуся померла, не витримавши тягар втрати рідного сина. Для нашої родини це була тяжка втрата – не стало двох рідних людей. А скільки таких родин, яких скалічила війна. Наше невеличке поліське село уже втратило двох людей на війні. А скільки односельців зараз перебувають у зоні бойових дій.

Війна наробила стільки лиха. Ракети потрапляють у житлові будинки, досить часто саме тоді коли люди сплять. Важко повірити в те, що відбувається на нашій землі.

В зв’язку з цими подіями, ми всі змінилися і змінився я. Я навчився більше цінувати рідних та знайомих. Ми стали більш згуртованими, намагаємось підтримувати один одного. Я проводжу багато часу із сім’єю, допомагаю мамі, граюся із сестричкою. Війна навчила цінувати кожну хвилину життя, бо завтра може не настати.

На даний час несуть службу мої двоюрідні брати, Андрій та Юрій. Андрій перебуває на Харківському напрямку, а Юрій – під Покровськом. Знову хвилювання, щирі молитви і море сліз, якщо хлопці довго не виходять на зв’язок.

Я часто запитую себе, чому в сучасному світі ідуть такі жорстокі війни? Чому такою високою ціною доводиться захищати свою землю, сім’ї, мову, звичаї? Через що загинуло так багато дітей, в чому їхня вина? Стільки запитань і жодної відповіді! Я знаю, що ми вистоїмо, ми відродимось, бо це не вперше ворог намагається зламати український дух. Ми збережемо свою мову, свою ідентичність, бо ми – українці!